Осиківська мозаїка
Село Осикове зручно розляглося на берегу балки, по дну якої протікає багато джерельна річечка Осикова, що поповнює своїми водами Кальміус. Все є в селі: і ставочки, і сучасні вже млиночки, і вишневі садочки. А основа його – ряди чепурних будинків, цілі вулиці. Рівні, чисто прибрані дбайливими господарями. В основному вже старожилами. Хоч багато з них поз*їжджалися сюди з усіх усюд: з Полтавщини і Харківщини, з Кіровоградщини і Житомирщини, із Закарпаття і Хмельниччини, з Ростовської області і Бєларусі, із Молдови і Сибіру… То ж і кажуть, що село наше – це краплина України. А осиківці – народ шанований, та й сам собі ціну знає, бо причетний до всього: і до найважчих робіт, і до найтоншого виду мистецтва.
Це слово про вишивальниць. Бо вишивання – улюблене заняття і молоді, і людей літнього віку. Вишивкою оволодівають і на уроках трудового навчання в школі, де діти одержують навики народної майстерності, творчості. Постійно беруть участь в конкурсах.. На обласному конкурсі «Таємниця народних ремесел» за вишивки «Весільний рушник», серветки Дяченко Наталка зайняла перше місце. На обласній виставці, присвяченій 75-річчю Донецької області були виставлені роботи Тарасенко Юлії, Ковальової Насті, Лопатка Марини. Далеко за океан, з Осиківської школи разом з гостями Канадської діаспори поїхав вишитий у гронах калини український герб. Це в деякій мірі перемога і Дольової Лідії Іванівни, учителя трудового навчання, учителя –творця. Вона працює за власною програмою, її кабінет містить тисячі несподіванок. Чого вже тут тільки не навиробляли! І прикраси з бісеру, і сувеніри з природного матеріалу (соломки, сухого листя, комбінації жолудів та горіхів). А м,які іграшки! Задаровують полохливий зайчик, задирикуватий песик, лагідне сонечко. Та основна увага українській вишивці: рушники, серветки, скатерки… І все це зроблене руками дівчаток 5-11 класів.
І підтримують цей інтерес батьки.
Багато хто в селі має власноруч вишиті портьєри, наволочки, рушники, сорочки, навіть художні картини. Може це вже не модно? Не думається, що сучасні мальовані портьєри краще. А все ж зараз майже все приховане, або викинуте на горище. Може не в моді вина, а інший ритм життя, нестача часу. Так. Не вистачає часу на вишивання, на читання книг, навіть на мелодійну пісню і плавний танець! Одні ритми-ритми-ритми. Навіть диктори теле- і радіопередач перейшли на скоромовку: боротьба за секунди.
В швидкому життєвому темпі набуваємо безліч знань, переварюємо інформацію, щось втрачаємо, щось осучаснюємо. Тому особливо цінне те, що створюється індивідуально, здебільшого, на одинці з власною долею, душею, в унісон струнам свого серця.
Мабуть, як в усі часи, цінне, прекрасне народжується в зіткненнях з протилежним. Романтизм і прагматизм. Бідність і багатство. Емоційність і цинізм. В українській літературі з,явився новий тип сучасних молодих, енергійних людей - юнаків. «… прагматичні, багаті… холодні й цинічні. Вони і на побачення приходять з мобілками, аби не прогавити потрібного дзвінка, не впустити своєї вигоди. І тільки розмов, що про бакси, круті тачки, купівлю, продаж. А в душах - порожнеча» (Ол. Глушко – Л.У. 13.03.2003). Немає у нас в селі багатих і з «крутими тачками», а от з порожньою душею…
Чи може морально здорова людина з експонатів музею народної творчості (вишиванок!) зробити ганчірку, щоб потім мити нею чоботи? Глянула Інна Дробчук (Яценко) на ганчірку, яку їй дали в Осиківському Будинку культури помити чоботи, - а то її мами вишиванка! І розхотілося дівчині бути на дискотеці. І зникло у її мами бажання творити голочкою з ниточкою дива. Бо те, що вишите-вимріяне рознеслося, розпорошилося: то в райцентрі залишили, як найкраще, то в Будинку культури, як доказ вашої високості… А насправді - ганчірка для чобіт. А дома для дітей, для пам,яті нічого не залишилося. І душа відвернулася. Ні, її не вбили, тяжко поранили, вона воскресне в чомусь іншому. Не все ж і не у всіх усе загинуло. Не тільки ж глухий тупіт в неомелодіях заполонив наш світ. Спів душі був завжди вищим над усе. То ж вашу справу, шановна Раїса Юхимівна Дробчук, продовжують багато односельців.
Гарбутяк Анастасія Юріївна приїхала в с. Осикове в 1983 році. Тут жили вже двоюрідні сестри: Номеровська Аня та Юрченко Соня. Приїхала до них в гості та й зустріла свого судженого. Довгими зимовими вечорами любили вишивати.
« У нас в Закарпатті всі люблять вишивати, і не тому, що сумно, просто це потреба душі - виразитися в красі. Вишивала і моя мама, і бабуся. Це захоплення передалося і нам, трьом сестрам. Правда, вишиваємо тільки я та молодша сестричка, а старшій ми дарували свої вишиваночки. Їй це дуже подобалось. Нам - теж. Так і зібралося в неї багато вишиванок, на музей вистачить.
Неповторною рукодільницею була наша мама. Вона і шила, в*язала голками і крючками. Є в неї вишиванки простим і болгарським хрестиком, гладдю, ялинкою, найрізноманітнішими стіжками.
Ми ще маленькими придивлялись до цього маминого чаклування, а уже з першого класу я навчилась вишивати нескладні малюночки.
Зараз моїх робіт дуже багато. Навіть килим вишитий красується над ліжком. Є накидки на крісла, покривала на диван, скатертини на письмовому і журнальному столиках, серветочки в серванті для чайного сервізу. Багато серветок і рушників дарувала донечці і до дня народження, і на будь-який незабутній випадок. Весільні рушники для доні вишивала власноруч. Це таке святе діло.
Є в мене і пасхальні рушнички.
Вишивала я і сорочки дочці і сину для виступів на шкільних святах. Сину зробили сорочку-вишиванку, коли він йшов у перший клас. Саме тоді Осиківська школа знову переходила на навчання українською мовою, і мені так захотілося, щоб синок був на своєму першому дзвонику в українській вишитій сорочці. Я так була захопилася, що вишивала цілу ніч.
Раніше важко було десь купити полотно і нитки, то я аж в Закарпаття по них їздила, а заодно і всіх родичів провідувала.
Зараз уже й дочка вміє вишивати, і син. Правда, він мені твердить, що це не чоловіче заняття, і вишивав тільки, як домашнє завдання від уроків праці в школі.
Мрію вишити все для онука: і килим на стіну, і покривальце, і наволочку, і рушничок, і сорочечки - щоб була пам*ять від бабусі Настусі.
Привітна, мила, ще молода жіночка радо запрошує до свого будинку: «Заходьте, заходьте, здрастуйте. Знала, що прийдете». Знала і я, що йду до майстрині: читала про її роботи і бачила їх на святкових і тематичних виставках навіть в районі, в області. Нічого несподіваного.
І все ж переступила поріг - і мурашки поповзли в ногах аж до коліна: чи не в церкву я потрапила… Ікони, ікони наших святих прямо зразу з порога, а там далі, в іншій кімнаті, - величезне панно: «Ангел-хранитель проводить дітей через кладку». Роззирнулася ближче: а тут очі, очі, строгі, добрі, мудрі. Поважні обличчя, що випромінюють на тебе і засторогу від негожих вчинків, і благословення на добро, на чисті, щирі стосунки із світом.
І все це вишиванки.
Кожна робота світиться, спонукає до мовчазного спілкування, душевного очищення, приголомшує, задаровує вишуканістю, чистотою, незбагненною красою кольорів.
Отож прямо з порога вас вишивка вітає радісною новиною: «Христос Воскрес! Воістину воскрес!». І так тричі:
1) хрестик, складений з десяти крашанок,
2) пасочка із свічкою і трьома крашанками,
3) Ісус спускається на землю прямо в гніздечко з лози, в якому лежить три крашанки.
Далі - центральний образ вишивок - Ісус Христос сидить в кріслі, винесеному на зелений-зелений килим. В руці тримає біблію, через обкладинку якої горить любові жар до всього живого.
«Микола Чудотворець», «Матір Божа», «Архангел Михаїл», «Святий Петро», «Свята родина», «Покрова» з сивим рушником, щоб захистити козаків. Є навіть «Ікона Вишгородської Богородиці», «Богородиця Знамення», «Святий Георгій», «Святий Пантелеймон», «Свята Трійця», «Божа Мати», «Мадонна».
А скільки роздаровано! Починала вишивати з подушечок. Навишивала їх повну хату. Ось на подушечці вляглася «Кицька», яка підмуркує тобі свою пісеньку, на інших - найрізноманітніші чудо-квіточки, що обвівають твій сон-відпочинок пахощами і красою. А ось «Підкова на щастя». Скільки цих подушечок-думочок (як говорила моя мама). І кожна - неповторність і краса.
Вишивала блузи, сорочки, рушники.
Весь час згадується рідний край: Житомирська область Любарський район село Іванківці. В сім*ї було нас шестеро дівчат, а вишивають тільки двоє. Дітям вишивки не дарую. Вони самі добре вишивають. Радує своїми роботами Оленка, дочка. В селі - Митчик Олена Петрівна. Є в мене і послідовниці: сусідка Коваленко Рая і її син Сергій теж ікони вишивають.
Черпаю наснагу в основному з журналу «Жінка». Дуже вдячна всім, хто його випускає. Нитки привожу з Житомирщини. Як же забувати рідний край.
А ось іще куточок - символи років по східному гороскопу: «Рік свині», «Рік кота», «Рік собаки»…
Розмова швидко закінчилася. Спека починається. Поспішати робити щось треба. Ні, не вишивати. Влітку руки шершаві, нитки розпушуватимуться, шерстяні ж. А ось тільки впораємося з городами, я знову - на диван, своє улюблене містечко із спеціально прилаштованим світильником, і заспіває моя голочка. І поведе у храм Господній.
Ось такою була моя короткочасна зустріч з давно знайомою, всіма односельцями шанованою, нашою знаменитою вишивальницею, Гуменюк Любов Петрівною – вишивальницею п*ятого родового покоління.
Жінка – іскра. Іринка – іскринка.
Буває таке? З*явилась, швидкомовкою розпорядилась, розставила все по своїх місцях – справилась.
Така в роботі скрізь: диспетчером в гаражі, активісткою в житті села, дружиною, матусею трьох дітей, бабусею трьох онуків – дома. І все кругом - бігом, а, може так, між іншим…
Тепер зрозуміло, і де ото в людини скільки вільного часу береться. І не під тином же його просиджувати, плюхати смажене насіння. Та куди там! Ой скільки див всіляких на світі! Не встигаєш оговтатися від вражень. То й виливаєш їх з душі на різноманітні клаптики, листочки, папірці, соломку… Тут уже й помічниця в Ірини Михайлівни з*явилася – звичайнісінька голочка з ниточкою, чи то сірою, чи то чорною. І пензлик, як у справжнього художника. Прочитала книгу Пікуля - з*явилась аплікація з лоскутків – героїня роману «Акінесан». Вразила «Роксолана» Загребельного - поселилася в їх будинку красуня Роксолана. І засміявся страшно розумник і провідець Квазімодо Віктора Гюго. Матеріалізовані навіть герої телефільму «Маски». Хоч нинішніх телепередач Ірина уникає: від них тупієш, каже.
Довелося відвідати по телевізору театр японської мініатюри – з*явився «Танок метеликів» з чорно-рожевими переливами-блискітками. Послухала з дітьми польську казку - і з*явилися «Три королі». Такі грізні. Треба тільки вміти їх побачити, щоб не вскочити в халепу.
Захоплює і «Календар віку. 2000 рік», кожного місяця-листочка. Кого тут тільки не зустрінеш, на цих аплікаціях. А тумбочка застелена не просто серветкою, а «Бабусиною шкатулкою», тобто серветкою з ґудзиками. Я побачила тут Чумацький шлях, що висне зорями над нами. Іринка засміялася: «Кожен бачить щось своє.».
Живе сім*я Ірини Михайлівни біля ставка. Гарбузи з городу прямо в ставок заскакують, стежку заплітаючи. І, думаєте, там вона не зустріла русалочку, і не перенесла її в свою картинку-вишивку. Є тут і «Русалочка», і «Мавка». Техніка вишивання найрізноманітніша: і гладь, і хрестик, і машинний стібок.
Важко говорити про творчість Ірини Михайлівни нам, непідготовленим відвідувачам її хати-галереї, чи то музею.
Як все в неї починалося?
Маленькі діти, хатня метушня, чужий край, чужий говір - і линуть думки на батьківщину – крайню Північ. Так з*явилися «Северяночка» (використано хутро з оленя і норки), «Яранга» - хатинка з вогнищем, а над нею - глибоке північне сяйво і сонце в чорних пелюстках, бо воно тут тимчасовий гість. Потім захоплення дітьми - « Донечка Маринка». Фон рожевий, як і личко, а обрамлення – ніжний гіпюр. Над нею - вишеньки-ягідки. Це вже - Україна, теж уже рідний край.
Домашні завдання дітей спонукали маму змайструвати саморобку «Новорічна хатинка», де сховані листи до Діда Мороза її вже дорослих дітей, а в хаті - і шпалери, і килим, і піч, і дрова, і свисток-півник, і скринька з подарунками, і навіть картини на стінах!
Вражає «Крашанка» із страусячого яйця. Ніби закрита квітка з чотирьох пелюсток. Кожен – певна пора року, розділяє їх два переходи. Верх – сенс життя, душевна рівновага. Дно - наш життєвий шлях – спіралька різнокольорова, бо всі ми різні, кожна мить в житті – неповторна,
Панно «Ключі». Знаєте, в житті чого тільки не буває, різні перепитії. Діти маленькі. Чоловік серйозно захворів і попав в лікарню. А він же для нас - опора для сім*ї. Який же вихід? З любої ситуації повинен бути вихід. Треба тільки підібрати ключик.
Не треба доводити, що Ірина любить квіти: васильки, троянди, чорнобривці. Все збирає, засушує в книгах, а потім - на скло, на свою не намальовану картину. Це флористика, як пізніше вона дізналася. Дозволимо собі тільки назви перерахувати: «Золотий смуток» (з жовтого тюльпану і курячої сліпоти), «Акварель», «Маскарад», «Анютини глазки», «Троянди», «Серьожка» (син – інтелігентний високий – побачила в гладіолусі), «Віта Анатоліївна» (ніжність з лілії, гладіолуса і стебел жоржини), «Русское поле» (батько Ірини з м. Горького, а мама – сибірячка, ось і завітало до нас це поле з ромашками, маками, метеликами), «Сиреневый туман» (з хризантеми і ковили), «Экстрим» (з троянди червоної і жовтої та сон-трави), «Рибак» (з листя каштану), «Мак», «Весна», «Зима»… Кожен виріб, як картинка, акуратно викладені на скло рамочки. Рамочки купує (цієї зими купила їх на 230 гривень).
-Добре, що в нас з чоловіком Сергієм - чудова сімейна гармонія. Він завжди спонукає до творчості: «Ну іди роби своє діло», «Ану, що там у тебе вийшло?», «Скільки треба, стільки й купуй ниточок, рамочок, голочок».
Спасибі Вам, Сергію Аркадійовичу!
Допомагаючи дітям виконувати домашні завдання, навчилася і сама вишивати. Так з*явилися вишиванки: «Мама з колискою», «Мальва», «Бандуристка», «Дитинство» - хлопчик, дівчинка, млин, вишні, квіти, віночок, сонце, віддзеркалене в ставку. Та воно ж в житті так буває: всякі ситуації. Вишиваю на чистому полотні, не люблю по малюнку, це технічна робота. Я люблю авторство, свободу.
Навіть досвідчені мистецтвознавці не можуть визначити техніку виконання робіт Ірини Михайлівни.
Писати картини маслом Ірина Михайлівна почала теж якось спонтанно.
«Сон на Білих горах» - крижані білі гори, мисливська хатинка і глибоке синє небо з місяцем.
- Все мені сниться мій рідний край, і я все шукаю там свою хатину, - розповідає майстриня.
А ось «Вечір» - картина-враження під Маріуполем. Весна, вечір, безмежна синява, відблиск сонечка, струнке дерево висохле. Чому воно загинуло? Така краса…
«Русалка» - навпаки - дерево.
І над усім оцим творінням - на чільному місці - іконка «Ісус Христос» - «Моїй душі спасіння. Спаситель.». Виготовлена все тими ж талановитими руками.
Ось так і живе в сплетінні душевної поезії і житейської прози Ірина Михайлівна Лотохова. Незахищена своєю красою, природною обдарованістю, ні від біди, ні від журби, в постійному чеканні вільної хвилиночки і спокійного дня.
В п*ятдесят років, виявляється, ще так далеко до підведення підсумків.
Як добре влітку відпочити в холодочку, та ще й у розкішному прохолодному кріслі золотистого кольору, зробленого з гілочок акації. Посидіти в ньому, набратися сил від здивування, захоплення. Посидіти в хаті –майстерні мовчазного сорокарічного чорнявого красеня-мужчини… Сором*язливий. Карі очі привітно сяють, а руки – і всесвіт общупають. Саме руками він говорить з природою, а потім ними ж переповідає все людям. Дивина. Не дідусь, а стрункий молодик, вродливий, знаходить себе наодинці спілкуючись з природою. У звичайній гілляці він бачить якийсь образ: чи то тварину, чи то змія, чи то казкового героя. У нього все говорить. З пенька виринає обличчя лісовичка, З кори вже сухої акації – чудернацькі риби і дракони… Незвичайні лавочки, вішалки для одягу і безліч дрібних саморобок. І все - з гілочок акації, зачищених, покритих лаком.
І це ще не все. Зупинили, знайшли Колю камені, камінчики з дірочками, їх ще «курячий бог» називають. От і виникла ще одна колекція.
А вже великі камені - це не просто будівельний матеріал його паркану, альтанки. Кожен камінчик несе якусь інформацію. «Тут вся історія Ісуса Христа», - повідомляє господар незвичайного подвір*я. Незвичайного, бо скрізь лежать купки каменю в чеканні свого часу. А час обов*язково настане, коли гляне на нього господар свіжими очима, знову побачить щось незвичайне. І закипить натхненна робота, вимотуючи фізичні сили, задовольняючи духовні потреби, дивуючи оточуючих.
Такий ось він у нас, осиківець - Вітчинкін Микола Миколайович.
Глечики, горнятка, макітри, маслянки, полив*яні і просто випалені, обов*язково різної форми. Все це добро зберігає Нікітенко Галина Степанівна, як пам*ять про дідуся Петра Самофалова. Можливо, ще не одній господині в селі служить його посуд з біологічно чистої глини. Займався він гончарством в повоєнні роки, робив посуд для своєї сім*ї та на продаж. З цього й жили.
Згадаймо про мудрого майстра добрим словом.
А може в когось із нас виникне бажання відновити гончарство. Чому б і ні. Які таємничі глини ще нас оточують і на Берестянах, і в П*ятирічці, і за колишнім гаражем.
Яких тільки машин тепер не зустрінеш! По нашій вулиці - траса. Гуркіт цілодобовий. В обидва протилежні напрямки. А ось такого міні-трактора не побачиш. Тракторист на ньому дуже серйозний. Маршрут чітко окреслений: поле – двір. Вантаж найрізноманітніший: і трава, і сіно, і мішки з зерном. Треба подбати, щоб корму вистачило худобі своєї маленької тваринницької ферми. От і виручає власноруч зроблений міні-тракторець. Цікаво, якої марки - «Р-2»? Що значить Романюк другий. Першою була мама Тоня - наша трактористочка, послідовниця Паші Ангеліної. Це робота більш важлива для сім*ї, ніж збирати парубоцькі мотоцикли моделей типу «Харлей». А ще був вітрячок - домашня електростанція: дві лампочки горіли. Нумо, хлопці-молодці, спробуйте ви щось зробити подібне.
Ось я к багато цікавого в нашому селі. Як багато роботи.
Тригуб Н.Є.
|