Село Осикове:
історія,сучасність- 9

Гордість і гіркота

В  30-ті роки минулого століття, у період колективізації, в селах Осикове і Кашпорівка, на хуторах Бабанівка, Стояни, Виносливе і Берестяни були організовані колгоспи. Всі роботи проводилися вручну: доїли корів, і навіть засівали поля. Господарства створювалися на голому ентузіазмі. Наші дідусі і прадідусі всі свої сили віддавали колгоспу. І чого тільки не доводилося пережити: і засуху, і голод, і холод,  і ворожий опір тих, хто боявся колгоспів. Та все ж до 1941 року колгоспи «Молодий Трудовик» в Кашпо рівці, «Перша п*ятирічка» на хуторі Стояни,  імені Чапаєва в селі Осикове піднялись на ноги, хоч переважав ручний труд.

«З раннього ранку до пізньої ніченьки» (П. Грабовський) наші люди трудилися на фермах, на полях, на городі і в  саду. Втомлені приходили додому, а тут треба і їстоньки зварити, і діточок приголубити…  А силоньки не було і словечко промовити. Та це ще не все. Це була виснажлива праця для миру, для майбутнього, для дітей. І цього не стало  -  проклята війна забрала всіх чоловіків, наречених, синочків. Забрала, щоб перекалічити, чи й зовсім не повернути.  Тепер ще важче стало жити. Бідні жіночки з порепаними пальчиками, зашкарублими п*яточками, з похиленими плечима і червоними від робочого пилу і нічних сліз очима відновлювали своє рідне господарство. Не було й гадки чкурнути десь у світ, де легше: як не є, а все ж моє. І приносили з дому зернятка, щоб своїми корівками спахати і засіяти поля. Щоб вижити. Щоб ще раз,  вкотре, пережити голодний 1948 рік. І доля посміхнулася:  колгоспники почали вже думати не тільки про те, щоб прогодувати сім*ю, а й про затишніший побут. Почалася побудова нових хат. Правда, в основному, з саману, зробленого з  глини і соломи, замішаного біля річки кіньми, волами, чи просто ногами. Робили саман гуртами. Мазали перший раз стіни і накидали горища  - теж. А вже вдруге господарі самі вирівнювали стіни. І обов*язково білили. Бо так, як і по всій Україні, ведеться.  Споконвіку і до сьогодні.

Життя ставило все нові й нові вимоги. Треба було збільшувати стадо корів, розводити свиней, птицю.  А для цього будували нові корпуси.

Молоді чоловіки їздили далеко в Росію по ліс. Зробили свою пилораму і столярний цех, на яких беззмінно працювали Вітчинкіни Микола і Олексій Архиповичі. На село пішли трактори і машини. І загули  мотори тракторів,  вдень і вночі обробляючи поля, тваринницькі ферми. Скільки було радості, коли на ферму провели воду. І забуяли важким колосом колгоспні поля, даючи врожайність пшениці до 60 ц/га, ячменю  -  47 ц/га. Піднялась врожайність кормових культур, збільшилося поголів*я великої рогатої худоби.  Молока надоювали 3000 тонн на рік. Запам*ятався лозунг  «Догонимо і перегонимо Америку!»  Безглуздо,  важко змагатися з країною, на території якої  ніколи не було війни.

Країна в цілому, весь СРСР, вийшов на довоєнний рівень господарства.  В сільському господарстві відбулися приємні зміни: відмінили податки, ввели грошову оплату праці. Невтомні трудівники почали будувати нові будинки, просторі, світлі, криті шифером.  Мазанки  ще довго слугували за літні кухні.

Почав працювати цілодобово дитячий садок, теж в новому, красивому будинку.

Нарешті засвітилася і в нас  «лампочка Ильича». А Будинок культури і двоповерхова споруда для контори і сільради, і цілий комплекс для тварин дивували багатьох екскурсантів, які приїздили з усього району по досвід.

А в суботники саджали дерева на вулицях і біля клуба, школи. Суботники проводилися в основному з молоддю. В колгоспі діяла комсомольська організація, до складу якої входило до 90 юнаків та дівчат. У вільний від роботи час, в основному з  шести годин вечора до другої години ночі вони працювали на току, вивозили машинами зерно в Кутейнікове на елеватор, пахали поля. Комсоргами були Рухлін Микола, Малахова Ніна,  Палкін Володимир.

Спогади, спогади. Гордість і гіркота. Гордість за наших життєлюбів- батьків і матерів за весь свій рід працьовитий, самовідданий. І гіркота, сльози образи за те, що  з такою любов*ю і саможертовністю зроблене ними  -  пішло на смарку. Немає зараз просторого автогаража, в якому було до 70 автомобілів. Немає тракторного парку, де працювало в обох бригадах до 80 трактористів.  Немає і комплексу по відгодівлі великої рогатої худоби  в 6600 голів!

Тепер, слава Богу, не було ні голоду, ні війни. Пройшло тільки дві реформи з КСП в ТОВ. Відбулося розпаювання землі. Тепер ми здаємо свої паї орендаторам в оренду. Земля наша, на щастя, не пустує, вся засіяна і оброблена найсучаснішим трактором.  Але зруйновано і розтягнуто на дуже модну здачу на металобрухт всю поливну систему. А без поливу в наших кліматичних умовах немає належних врожаїв. Відсутнє тваринництво, а значить, немає органічних добрив.  Уже в 90-х роках (як свідчить газета «Новая жизнь» від 02.11.1985 р.) на наші землі вносилось до 50% органіки від усієї кількості добрив. Немає тепер того запалу колективної праці, відчуття дружнього плеча, як було в колгоспі.

Семидесяті роки. Виросло три покоління дітей після війни. Я підліток. Пам*ятаю, як бігала на ферму допомагати мамі. Потім  -  на пташник. Пташник над глибокою балкою за селом я не забуду ніколи. Тільки пізніше я усвідомила, що це було  «міні виробництво  яєць». Основна робота тут була механізована.

Я завжди горжуся тим, що мій батько Заболотній Георгій Федорович разом з товаришами по роботі Нікітіним Іваном Парменовичем, Чубовським Олександром Семеновичем брали безпосередню участь у будівництві нової двоповерхової  школи, в яку я пішла вчитися. Стоїть поруч і добротно  зроблена будівля старої школи. В ній тепер шкільна бібліотека і спортзал, майстерні, довгий час була і їдальня для школярів. Стоїть ця споруда з 30 –х років, зроблена з природного каменю, який добували під Новокатеринівкою,  «зриваючи  бурками»,  обтесуючи спеціальними відбійниками вручну, і волами привозили аж в центр села ( із розповіді Веремієнка Павла Івановича).

Знаю, багато хто скаже, що треба дивитись вперед, а не оглядатись назад. Можливо це так. Але до сліз боляче спостерігати, як на очах у всіх розламується і продається все, що було зроблене руками наших батьків і дідів. Все будувалося майже цілий вік…

От і болить душа, і давлять сльози від безсилого пасивного спостерігання.

Та не слід впадати у відчай. Треба вміти бачити перш за все те хороше, що є зараз. А хорошого в нас немало. Ну хоч би й те, що ми вже не возимо зерно, щоб змолоти муку аж в Білоярівку, потім в Іловайськ, Старобешеве… бо на території сільради діє дві мельниці. А ще на своє зерно  можеш тут одержати високоякісне борошно  і фураж для тварин чи птиці для господарства. Великим досягненням сьогодення є те, що село, поки що частково,  газифіковане, є лінія водопроводу, заасфальтовані всі дороги в селі. Строго за графіком курсують селом два автобуси і машина, підвозячи дітей в ясла-сад, середню школу, а працюючих  -  на виробничі об*єкти.

Згадую про хороше, а думками знову про недоліки.

Знаходиться в аварійному стані новий (споруджений в 1987 році) Будинок культури. Не стало роботи в рідному селі  на споконвічно рідних полях своїм селянам. Майже більше половини працездатного населення щотижня від*їжджає в міста на роботу. А наші діти так взагалі поселилися там.

      І все ж хочеться вірити, що нормалізується розвиток економіки в нашій країні. Політики повернуться обличчям і душею до селян, належно оцінивши їхню роль в житті України. Тоді, можливо, і наші діти повернуться в село, або хоч теперішня малеча колись загосподарює по- справжньому. Віримо і надіємося.

Петренко Т.Г.

Галина Зайцева

ЗОРЯНИЙ  ЕТЮД

 Зорі тихо-тихо

У воді купались,

Місячною стежкою

Вгору підіймались.

І тремтіли в небі

Від того купання,

Нетерпляче ждали

Раннього світання.

Ніжно біля Вега,

Що в сузір*ї Ліри

І гарячий Денеб

Часом так тремтіли,

Що хотілось взяти

Їх у теплі руки

І своїм диханням

Силу їм вдихнути.

Та чим ближче ранок,

Тим блідніші зорі.

Ніжний їх серпанок

В дальньому просторі

Ледве-ледве мріє…

Засипають зорі,

Млою покриваються,

А в своєму замку

Сонце прокидається…

Т-с-с-с! Зорі засипають!

                                                  1970

***

Вознесеновка и Осыково  -

Дорогие сердцу места…

Детство кончилось,

 я  -    в Осыково,

Я  -  учительница, а не та

Романтическая мечтательница,

Что сидела над тихой рекой

И, страдая, что неудачница,

Сочиняла стихи тайком.

Поэтическое слово Осыково

Увлекло меня, восхитило…

Выбор сделан  -  еду в Осыково,

Чтобы стать «деревенским светилой»,

Нести школьникам знания свет,

Удивлять  -  и самой удивляться!

Помогать добиваться побед,

Восхищать и самой восхищаться!

О, лукавые детские лица,

С вами жизнь веселее в будни,

Может, опыт мой вам пригодится,

Мои знанья полезными будут?

Да, работа моя не опасна,

Дни бегут, не сбавляя ход,

И я рада, что не напрасно

Я в Осыково пятый год.

1976

               ***

Первый звонок  -

                  последний звонок,

А между ними  - 

                    школьная жизнь.

Первый урок  - 

                     последний урок,

А между ними  -  целая жизнь!

Сентябрь, октябрь…

                        и вот уже май,

Дети в школу цветы несут…

За труд свой нелегкий ты

                         их принимай,

Учитель, и все плохое забудь.

Сентябрь, октябрь…

                      и вот уж  июнь,

Наступила экзаменов пора…

Сдавай их успешно и в жаркий июль,

В летние радости окунись,

                                 детвора.

Окончен год...

                   Учитель, гордись.

Ещ один класс благодарен

                                       тебе,

Еще один выпуск проожаешь

                                 в жизнь, 

Благословив на удачи

                               в борьбе.

Поймт ли они, как им повезло,

 Что в их жизни был ты, учитель,

Что срдце твое и слово твое

Надежный их страж

                          и хранитель.

1981

Вивчусь – буду президентом!

«Я вивчуся і буду  президентом. І буде у мене дружина Аліса і дочка Анастасія», - так колись, будучи учнем Осиківської  ЗОШ,  ділився своїми мріями юний Косенко  Віктор Вікторович.

 Виріс, вивчився.  Має дружину Алісу і доньку Анастасію. На черзі  -  президентство. Чого? Фірми, кампанії, а може і України…

Чому б і ні. Уже і розуму, і освіченості, і житейської мудрості, і душевної щирості накопичилося вдосталь. Вчитаймось у скупі тези Галини Павлівни про життя і діяльність свого сина:

-        закінчив Осиківську  загальноосвітню школу в 1993 році з золотою медаллю (Гордість нашої школи);

-        закінчив Харківський Державний  аграрний університет ім.. Докучаєва ( 1993-1998 рр.);

-        навчався в магістратурі Академії управління при Президенті України ( м. Харків);

-        Аспірантура. Там же в 2005 році захистив кандидатську дисертацію.

Отже Косенко Віктор Вікторович, кандидат наук з державного управління працює в цій же Академії управління при Президенті України  -  доцент.  Ціль його сьогодення  -  захистити докторську дисертацію. Що й буде зроблено.

 Ми всі,  осиківці, читачі цього журналу, віримо в це. Бажаємо Вам, Вікторе Вікторовичу, і надалі успіхів у науковій діяльності, здоров*я, сімейного щастя, благополуччя Вам і Вашій родині. Пишаємося Вами.

Щиро вітаємо шановних батьків Ваших: Галину Павлівну і Віктора Олександровича з великими творчими успіхами у вихованні своїх дітей і онуків. Свій талант по вихованню молоді Ви щедро переносили і в школу, дбаючи про достойне зростання нашої молоді.

Дозволю собі ще раз нагадати своє вітання Вам, Галино Павлівна:

« … Здається зовсім непомітно підкрався час, пора підвести резюме:чи чесно шлях пройшла і чи тендітно вела я човник –школу через усі «але…»

Плин роздумів…

І спогадів про світле і про темне.

Чого ж то було більше? Звичайно, ласки, щирості, тепла.

Такій людині – тільки б квіти і здоров’я,

Вона ж – то сама мудрість, творець і злагоди й добра.

Проста, розважлива, привітна,

Утішить в тузі і рукою горе  відведе,

Така надійна у сімейнім крузі,

Велична й строга, коли треба,

І педвітрильник завжди впевнено веде.

 Тригуб Н.Є.

Післямова

 
Дорогі читачі, шановні односельці, наш номер журналу спочатку планувався, як буклет до сторіччя села Осикове. Про вишивальниць. А вийшло так, що у нас   з”явилось  багато співавторів, які приносили свої думки, спогади, надії про наболіле, дороге серцю. В цих  розповідях і гордість за зроблене дідами, батьками, своїми руками, страждання за важко пережиті роки, то ж і вийшов не буклет, а номер журналу. Бо дуже зірчате наше село. Що не родина  -  то зірка. Ми добре розуміємо, що це  - невеличка доля історії села, родин селян.

Нашому селу-дому вже сто років.

Багато було роботи по підготовці  до свята.  Робоча група опитала десятки старожилів. Скільки погадів, скільки ж було у нас подій!

Зараз згадуєш про всі це - і на душі стає тепло від того, що поруч  живуть небайдужі та цікаві  люди.

Дякуємо всім, хто поділився своїми спогадами, своєю допомогою. В робочій групі працювали більш ніж десяток людей. Особлива подяка фотографу Дємєнтєву Борису Борисовичу  - без його світлин не вийшов би цей журнал. Завдяки художниці Рудик Лідії Євгеніївні село отримало такий чудовий герб. Це вже наша гордість!

Низький уклін Михайловим Івану Петровичу та Марині Олександрівні. Ця сім*я нетутешня - з сусіднього села Олександрівка. Марина Олександрівна почала свій трудовий  шлях з посади економіста по труду, а Іван Петрович - водієм . З початку 90-х Іван Петрович очолює СТОВ «Фрунзе».

Коли у 2007 році в Осикове розпалась агрофірма «Чапаєвець», Михайлови, маючи гарний досвід, запропонували свої послуги. Так виникло приватне підприємство «Фаворит». Хоч у «Фаворита» мало паїв, десь півтисячі га, Михайлови повністю занурилися в життя осиківчан.

До сторічного ювілею села запропонували свою допомогу. Марина Олександрівна, не жаліючи свого особистого часу, допомагала в організації та оформленні свята. Свято запам*яталось всім. 

Але на цьому допомога Михайлових не закінчилась. Приватне підприємство  шефствує над яслами-садком «Колосок». Саме від цих маленьких  осиківчан залежить майбутнє села.

Не забули й про бібліотеку. Виділили кошти на облаштування «дому книги» та на закупівлю нових дитячих книг, щоб  діти  в казках могли черпати  життєву мудрість.

Та  й цей журнал виходить також  завдяки  допомозі Михайлових.

Є ще болюче  питання- Будинок культури, який з роками руйнується на очах. Дах вже майже перекрили, а хочеться відремонтувати ще й спортзал. Хай повертається молодь  до  залу - подалі від пива та нікчемних посиденьок.

Але,  знову - кошти....

Тож  хочемо гроші, одержані від реалізації цього журналу, направити на ремонт спортзалу...

Сподіваємося, що наш почин підхоплять інші.Віримо, що літопис історії нашого красивого села буде  й далі  записуватися в альбомах, журналах, книгах. А кожна народжена дитинка  стане  новою  зірочкою  села Осикове.

Редакційна рада