Село Осикове:
історія,сучасність- 7 Кирилівна
Росянистий
ранок. Лагідне сонечко розкрило всі вікна в хаті Так хочеться спати… та треба
бігти сараї відчиняти, кому із скотинкою поратися, кому з птицею, та й
ластівочкам відкрити двері треба. І почалася щоденна робота. Воно і зараз так,
як і раніше: як дбаєш так і маєш.
Виростала я у великій родині. Все в
недоносках братових ходила. В 5-й клас перейшла, бігала з дівчатами на участок
телят пасти. Заробила стільки, що купили мені за ці гроші тепле й осіннє
пальто, чоботи…
В дитинстві довелося пережити й голод 33-го.
Підросла – пішла з дівчатами на заробітки. Працювала на залізничній колії разом
з Безкровною Клавою, Кудіновою (Федорашко) Фросею, Михайленковою Нюрою, Голуб
Надійкою, Стецюрою Галею. Приносила й додому хліба із свого пайка. Жили ми в
гуртожитку в Іловайську. Боже, страшно згадувати оті чорні стіни, клопи. Хліб,
як мочалка, самі остюки.
1943 рік. Стали організовувати трудову армію
з дівчат і старших чоловіків до 55 років. А хлопці ж в Армії. Єнакієве.
Коксохімзавод. Майже рік там працювали. І повтікали. Не витримали. І знову в
Іловайське, на залізницю, в організацію «ПЧ».
Робота не жіноча: тягали десятиметрові рейки,
підбивали під них кайлом щебінь. Донецький голий степ. Холодні вітровії.
Ніякого затишку. Це вже потім повиростали посадки. Ми голодні, холодні, мокрі.
Переодягтися ні в що. Просушитися ніде. Задрімаєш, гукає начальник: «Вставайте,
дівчата! Поїзд іде. Снігом путі замело.» Отакі були повоєнні роки.
В 1949
р. вийшла заміж. Малі діти. Пішла працювати в радгосп №2 («Тімірязєво»)
свинаркою. Повернулася в Осикове. І тут – на свинях. О п’ятій ранку треба було бути на роботі. Дома почали
споруджувати просторий будинок, на батьківському подвір’ї, бо брати не
повернулися з фронту. Отак дома – будівництво, малі діти, на роботі – свині,
поросята, яким треба виривати ікла. І все бігом. І все треба робити чітко,
вчасно, швидко. Оце згадую – і не віриться, скільки то людина може в молодості.
Зараз мені вже 80. Кажуть люди, що я все
роблю бігаючи. То, мабуть, ще молодечий запал дається взнаки. Хоч здоров’я уже,
ну зовсім нікудишнє. А хочеться ще внука Сашка підтримати, уму-розуму навчити,
як завжди в нашому Байрачнівському роду
велося.
Хай щастить Вам в усьому, наша дорога
сусідонько, тьотя Лєна, Кирилівна. Олена Кирилівна Лень.
Н.Тригуб
Чорноземи Валентини Якименко
Росянистий ранок. Лагідне сонечко розкрило
всі вікна в хаті Так хочеться спати… та треба бігти сараї відчиняти, кому із
скотинкою поратися, кому з птицею, та й ластівочкам відкрити двері треба. І
почалася щоденна робота. Воно і зараз так, як і раніше: як дбаєш так і маєш.
Виростала я у великій родині. Все в
недоносках братових ходила. В 5-й клас перейшла, бігала з дівчатами на участок
телят пасти. Заробила стільки, що купили мені за ці гроші тепле й осіннє
пальто, чоботи…
В дитинстві довелося пережити й голод 33-го.
Підросла – пішла з дівчатами на заробітки. Працювала на залізничній колії разом
з Безкровною Клавою, Кудіновою (Федорашко) Фросею, Михайленковою Нюрою, Голуб
Надійкою, Стецюрою Галею. Приносила й додому хліба із свого пайка. Жили ми в
гуртожитку в Іловайську. Боже, страшно згадувати оті чорні стіни, клопи. Хліб,
як мочалка, самі остюки.
1943 рік. Стали організовувати трудову армію
з дівчат і старших чоловіків до 55 років. А хлопці ж в Армії. Єнакієве.
Коксохімзавод. Майже рік там працювали. І повтікали. Не витримали. І знову в
Іловайське, на залізницю, в організацію «ПЧ».
Робота не жіноча: тягали десятиметрові рейки,
підбивали під них кайлом щебінь. Донецький голий степ. Холодні вітровії.
Ніякого затишку. Це вже потім повиростали посадки. Ми голодні, холодні, мокрі.
Переодягтися ні в що. Просушитися ніде. Задрімаєш, гукає начальник: «Вставайте,
дівчата! Поїзд іде. Снігом путі замело.» Отакі були повоєнні роки.
В 1949
р. вийшла заміж. Малі діти. Пішла працювати в радгосп №2 («Тімірязєво»)
свинаркою. Повернулася в Осикове. І тут – на свинях. О п’ятій ранку треба було бути на роботі. Дома почали
споруджувати просторий будинок, на батьківському подвір’ї, бо брати не
повернулися з фронту. Отак дома – будівництво, малі діти, на роботі – свині, поросята,
яким треба виривати ікла. І все бігом. І все треба робити чітко, вчасно,
швидко. Оце згадую – і не віриться, скільки то людина може в молодості.
Зараз мені вже 80. Кажуть люди, що я все
роблю бігаючи. То, мабуть, ще молодечий запал дається взнаки. Хоч здоров’я уже,
ну зовсім нікудишнє. А хочеться ще внука Сашка підтримати, уму-розуму навчити,
як завжди в нашому Байрачнівському роду
велося.
Хай щастить Вам в усьому, наша дорога
сусідонько, тьотя Лєна, Кирилівна. Олена Кирилівна Лень.
Н.Тригуб
Танцівниця
Уявляєте японську танцівницю з оголеним
животиком у молитовній позі. Або ще Нефертіті – царицю Ефіопії. Це наша Олена
Анастасівна. За міфологічним словником
Олена (Гелена) - ім’я грецького походження, що означає давнє
божество рослинності, плодючості та світла. Олена славилася незвичайною красою.
Повернемося до Олени Анастасівни
Долгової, нашої танцівниці, божества світла. Скільки років запалює вона всіх
школярів танцями: і швидкими сучасними
ритмами, і вишуканими вальсами, і українськими народними хороводами
дівчаток-старшокласниць у віночках з квітами. А які серйозні щокаті
першокласнички, коли стають у вальсі на коліно, щоб обвести своїм пальчиком
круг себе дівчинку-панянку! Біла сорочка з бабочкою, строгий костюм. Ну
кавалери, та й годі! Танці - невід’ємна частина шоу-вечорів, які
проводяться по декілька разів за навчальний рік у школі. При їх підготовці
кипить уся школа. Учителям доводиться бути надто строгими, щоб не чкурнули їхні
учні з останнього уроку на репетицію.
Безпосередня, щира, ніжна, в усьому
чепурушка. Привітна до людей, і до чужого горя небайдужа. Поспівчуває, допоможе, утішить своїм
сміхом. А як почує музику - уже щось витинає. Уже змінюються їх рухи,
хода, палають веселими іскринками очі.
І то ж завіяв вітерець Еллади аж в наше село донецького
степу таку гречаночку.
Хай Вам щастить, Олено Анастасівно,
у Вашій творчій роботі із щасливими
малюками.
МАЙСТЕР
У вас є автомобіль, він щось захандрив, і
ви самі не можете його відремонтувати? Тоді кожен осиківець вам порадить:
звертайтеся до Павла Андрійовича! Цирульника.
Уже саме прізвище підказує: це майстер від діда-прадіда. Бо щоб там не сталося,
його руки самі знайдуть неполадки, вияснять причину і повернуть мотор до дії.
Бездоганної. Життя всього навчить. Аби душа захотіла. І поринув Павло
Андрійович у спогади. А згадати є що.
Ще в 1948 році голова колгоспу «Культура»
Палкін Йосип Дармидонович запропонував мені, підлітку, слюсарювати в гаражі, бо
знав мій рід.
Зразу після війни вступив я в РУ
(ремісниче училище) в м. Харцизьк. Тоді ремісників одягали і годували. По
закінченні РУ одержав посвідчення «слюсар по ремонту і облаштуванні
автомобілів». Направили в Донецьк на коксохімзавод, де пропрацював півтора
роки. По запиту Бобкова Кузьми Никодимовича і Нікітенка Павла Максимовича мене
(за добровільною згодою) перевели в радгосп №2 («Тімрязєво») автослюсарем.
Та ненадовго. Бо я підріс і через півроку
був призваний в Армію. Спочатку в Черкасах пройшов курс молодого бійця, а з
1952 р. всі три роки служив у Румунії. Там же закінчив автошколу в м. Арад і
став «майстром по ремонту автомобілів». Повернувся додому і пішов у свій
колгосп – уже «Чапаєва» за пропозицією тодішнього голови Мехеди Леоніда
Омеляновича. І став я на цілих 22 роки завідуючим гаражем. Гараж тоді
знаходився, пам’ятаєте, між конторою і сільрадою, тобто між добротними
цегляними будинками, які дісталися нам у спадок від Кондратенків. А машин було
всього вісім.
В 1958-1959 рр., коли об’єднали колгоспи
«Чапаєва» і «Молодий трудовик», гараж перевели до знищеної церкви. Кількість
машин зростала і до 1977 р. їх стало 53. Шоферів було 58.
Період з 1977 по 1986 роки я був
механіком. Далі на моє місце прийшла молодь з вищою освітою: Погорілий
Володимир Іванович, Іванов Олександр Галікович, Долгов Віктор Миколайович. Я
став знову шофером. З 1986 по 1994 роки. Ще й один рік пенсійного віку захопив.
На роботу тепер підвозили вже в механізований комплекс. Ті, з ким доводилося
працювати - друзі на все життя. Всякого
бувало. Часто не вистачало запчастин. Їздили в їх пошуках чи не щодня. І машини
на ремонт ганяли аж в Горлівку. Бували і в Старобільську, і в Гуляй Полі, і в
Новотроїцьку, і в Білій Церкві, і, навіть, в Києві на Дарниці. Отак всю зиму в
дорозі, щоб літом при вирощуванні і збору урожаю не було перебоїв. То ж
довелося і мерзнути добряче, і голодним бути. Ото ж було всього. В таких
пригодах як не поріднитися. Скільки спільного в нашій долі з Гриценком Сашком,
з Пушкарем Миколою, Нікітенком Толіком, Кривенком Михайлом, Давидовим Петром,
Митею Варяником, Ванею Темнюком, Вітею Носенком, Письменним Іваном, Лотоховим Іваном
Петровичем, Линником Миколою Івановичем та багатьма іншими.
А ще згадується, як ми на машинах емблеми
накрашували з сонцем у колосах та підписом, що це колгосп імені Чапаєва. Ми всі
завжди гордилися своїм селом, своїми полями, які об’їздили вздовж і впоперек по тисячу разів. Гордилися ми своєю роботою.
Добрим словом хочеться згадати і
керівників нашого господарства: Мехеду Леоніда Омеляновича, Палкіна Йосипа
Дармидоновича, Фесенка Федора Петровича, Ворошилова Анатолія Петровича, Важинського Олександра Івановича,
Потопахіна Володимира Петровича.
Молоді сьогодення я скажу ось що: техніка
зараз складна, то треба багато знати,
щоб добре в ній розбиратися, вміти привести до ладу. Любіть учитися. Учіться
добре. Всім щиро зичу здоров*я.
Р.S. Зараз Павло Андрійович разом із
дружиною Валентиною Семенівною весь час пораються на городі, в дворі, в
будиночку. Роботи повно. Час від часу наїздами, допомагає донечка з чоловіком і
онукою. Частенько під’їжджають і нинішні аси – шофери, хто за вагомою
допомогою, хто проконсультуватись, порадитись. А то і так просто. Провідати.
Рідне гніздо
Наші батьки – Мехеда Леонід Омелянович
(1917-2000), Ірина Йосипівна (1923-1995) приїхали в Осикове у
1948 році.
Мама родом із волинських чехів-колоністів.
Батько народився в Кіровоградській області.
До війни працював в Успенці Амвросіївського району. В 1940 році був призваний в
армію.Пройшов війну і демобілізувався в 1946 році. Одружився. Спочатку жили
в місті Кременець Тернопільської області.
В 1948 році вирішили переїхати на Донбас.
Була вакансія завідуючого Осиківської ветеринарної дільниці. Поселилися в будинку на два входи: ветеринарна дільниця і службове помешкання.
Післявоєнні роки були важкими, але молодість,
наснага допомогли поколінню наших
батьків подолати труднощі.
В 1948 році народився перший син Георгій,
в 1950 році -
Сергій. В Осикове переїхала мамина тітка Скалімовська Марія Йосипівна.
Інші її родичі в 1947 році виїхали до Чехії і тільки в 1953 році, коли трохи
відкрили «залізну завісу», вони знайшли нашу сім’ю через Червоний Хрест.
В 1953-1955 роках батько працював головою
колгоспу імені Чапаєва. Згадував, що це були бурхливі роки в розвитку села:
електрифікація, подача води на ферми. 1954 рік був неврожайним, у важких умовах
провели зимівлю худоби. Але держава виділяла кошти на розвиток колгоспів і саме
цього року у наш колгосп подали
електроенергію. Роком раніше провели воду на ферми. Треба було вирити канави глибиною 1 метр 20 см,
довжиною 2000 метрів. Кожен працездатний член колгоспу повинен був викопати
вручну канаву завдовжки 5 метрів. Був
закладений новий колгоспний сад.
Потім батько довгі роки до пенсії очолював
ветеринарну службу села. Роботу свою любив.
Мама з 1955 по 1974 роки працювала
начальником Осиківського відділення зв’язку. Пошта була одним з культурних
центрів села в неменшій мірі
завдяки маминому м’якому характеру,
доброзичливості, тонкому гумору, ерудиції, чуйності.
В 1954 році народилася Алла, в 1956 - ми,
близнята Анна і Лілія. Сім’ї з восьми осіб стало тісно в службовому помешканні поруч з поштою. На вулиці Радянській за 3 роки власними силами побудували просторий будинок з
двома додатковими кімнатами на горищі й
незвичним для села балконом. В’їхали в
новий дім в 1961 році. Посадили сад, заклали виноградник, держали бджіл. У дворі
було завжди багато квітів.
Дивує, скільки сил, енергії було у наших
батьків. Вони сумлінно виконували свої службові обов*язки, за що їх поважали
односельчани, брали участь в громадському житті села. Разом з тим встигали створити затишок, тепло
в домі, облагородити двір, доглянути сад, город, господарство.
Нас оточували гарні сусіди -
Самарські, Тимохіни, Лотохові. Не можна не сказати теплі слова вдячності Лотоховій Ніні Тимофіївні.
Завдяки її доброті, чуйності, душевній відкритості зберігаються традиції нашої вулиці: «Где без спроса ходят
в гости, где нет зависти и злости. Дни рождения справляют и навеки провожают
всем двором» - це як про наш куток.
По різному склалися наші долі. Георгій живе в
Донецьку, Сергій - у Києві,
Анна - в Москві,
я
- в Новому Уренгої, Алла -
в Осиково. Померли наші батьки, трагічно
загинув син Алли - Роман.
Печаль, біль втрат йдуть поряд із щасливими спогадами.
Частка нашої душі залишилася у рідному домі,
у рідному селі.
Осикове для нас -
рідне гніздо.
Мехеда Лілія
Осиківчанка 5 покоління!
Почувши про столітній ювілей нашого села, я
замислилась: а якого покоління, як житель села Осикове, я, чи мої предки – прибулі?
І запитала я про це свою бабусю –
Заболотню Анну Василівну, якій в 2001
році разом з дідусем Георгієм Федоровичем їхні діти та онуки відзначили «Золоте
весілля». Повинна ж бабуся пам*ятати хоч
щось з життя села.
То як
же я була вражена, коли почула, що мої
прадіди були одними з перших поселенців! Навіть хутірець з декількох мазанок
називався - Афоніно.
У важкі двадцяті роки минулого століття сім*я
Георгія Афоніна виїздить з холодної і голодної Юзівки на незаселені, але
плодючі землі в Осикову балку. Прагнучи бачити своїх дітей неголодними і
здоровими, прапрадідусь зі своєю сім*єю
поселяється на бугрі у раніше прибулих Нікітіних. Тут він виліплює свою
власну мазанку, по віконечка вкопану в землю. Так і почалася забудова
теперішньої вулиці Совєтськой.
В сім*ї
Афоніних було шестеро дітей. Серед них і моя прабабуся Віра
Георгіївна, пізніше -
Заболотня, бо вийшла заміж за красеня Федора з новоприбулої родини
Заболотніх.
Заболотні поселилися в цьому ж хуторі,
виїхавши з голодної Юзівки, в надії прогодувати
сім*ю, в якій семеро дітей, серед них і мій прадідусь Заболотній Федір
Васильович. Ось так і звели голод і розруха до купи дві родини в наше
село.
Зліпили гуртом ще одну мазанку, та й поселили
в ній молодят - Федора та Віру. На цьому ж місці в 50-х роках уже
минулого століття вони збудували великий будинок, в якому і зараз живуть їхні
діти, онуки і правнуки. Так і повелося, що в цьому будинку майже щорічно
збираються багаточисленні сім*ї з родини Афоніних і Заболотніх. Вони під
найрізноманітнішими прізвищами прагнуть зануритися в чисте джерело доброти і
мудрості прабабусі Віри.
Часто в тихі вечори теплої пори року чується
на вулиці пісня. Це прадідусь Федір, наш сімейний заспівувач, затягнув свою
улюблену. Пісню дружно підхоплюють гості. Так повелося в нашій сім*ї – жодне
свято не обходиться без пісні.
У Федора і Віри було п*ятеро дітей. Я потомок
старшого Георгія. Дідусь Жора в післявоєнні роки виїхав у
місто Сталіно. Закінчив там разом з другом Чубовським Олександром ПТУ, працювали там на відбудові
міста й повернулися додому. Та дідусь вже не сам повернувся, а з дружиною
Ганною Василівною Поляковою і першою донечкою Наталею. Відслужив в Армії -
і почав зводити вже свій будинок поруч з батьківським. Тут же народились
ще син Сашко і донечка Тетянка (моя
матуся).
Ось так з*явилась на світ і я -
Петренко Надія Олександрівна – представниця п*ятого покоління
родини Заболотніх- Афоніних - жителів села Осикове. Як видно, рід не
переводиться ,не закінчується, а все далі розвивається, бо в будинках дідуся Жори
і бабусі Галі дзвенять голосочки їх правнуків. А це значить, життя продовжується. Як кажуть, ми незнищенні, бо вбираємо в себе
ту турботу і ласку, якими сповнений будинок.
У нас велика родина, адже поруч з будинком
мого дідуся проживає його брат Віктор Федорович з Марією Василівною. У них
теж двоє дітей та троє онуків.
Всі ми двоюрідні і троюрідні і ще скільки
разів …- рідні, живемо в дружбі і злагоді, завдячуючи традиціям наших предків.
А ще ми всі дуже любимо наше село - оазу
серед Донецьких степів (тепер оброблених
полів).
І я надіюсь, сподіваюсь, що наші діти і онуки
будуть любит
|