Село Осикове:
історія,сучасність-3

Ветерани села

Іванченко Володимир Титович. Народився 1910 року в Осиковому. Призваний у 1943-му після звільнення села. Перше бойове хрещення от­римав поряд з домівкою — за Великоанадольським лісом. Потім під Мелітополем був по­ранений, лікувався у шпиталі. Знову фронт. Форсування Дніпра, Миколаїв, Одеса, Ки­шинів... Біля міста Бендери командир взводу станкових кулеметників знову дістав по­ранення. Після лікування в жовтні 1944 року був комісо­ваний і повернувся додому. Вдома очікувала дружина і троє синів.

Овсюк Ілля Антонович. Рік народження — 1917-й. 7 чер­вня 1941-го його взяли в ар­мію на перепідготовку. Війна застала у Новоград-Волинському. На фронт відправляли зі станції Лубни. Там, на станції, зустрівся із земляками — Качурою, Михалком, Комісаровим, Носенком, Федором Овсюком, Василем Ковалем. По­говорили на бігу, згадали рідне Осикове, свої сім’ї, поплакали і — хто куди. Ілля — у Білору­сію, під Вітебськ. З боями відступали, дійшли до Моск­ви. Був поранений. Потім во­ював у складі І Кавалерійської дивізії. Пройшов Харківську, Донецьку, Ростовську області. Знову поранення, і знову ліку­вання. А з 1943-го по 1945-й роки був командиром ескад­рону. Далі спецвійська в Ірані. До дружини та сина повернув­ся у 1946-му.

Мехеда Леонід Омеляно­вич — родом з Кіровоградщини. Після технікуму працю­вав у Амвросіївському районі. В армії — з травня 1940-го. Служив у кавалерії. Війна застала у Бессарабії. Воював під Москвою, було й таке, що залишалися з однією саперною ло­паткою. Доля кавале­риста часто залежала від коня. Про кожного ветеран міг би розпов­ідати довго й з любо­в’ю,  не раз було,  що розумні тварини ряту­вали життя. Запам’ятав, як вже в Німеччині, під Ельбою, побачив чере­пичину з написом «Ст. Кутейниково.   Братья  Подковыровы». Обняв її і розцілував: «Як ти сюди потрапила, рідненька?» Воював у Чехословаччині, пройшов Ав­стрію, Угорщину. Демобілізував­ся рівно через рік після Перемо­ги у званні гвардії старший лей­тенант ветеринарної служби. На­городжений  багатьма ордена­ми та медалями.

Моргун Іван Прокопович, 1919 року народження. В армію призваний у травні 1942-го, за­рахований у війська Західного фронту. Служив у стрілецькому полку, був поранений. Після шпи­талю вчився у школі радистів, потім у складі зенітної артилер­ійської частини прослужив до кінця війни і навіть був направле­ний на Схід. Від Японії повернув­ся у рідне село, працював у кол­госпі.

Суров Іван Володимирович народився у 1919-му в Ор­ловській області, в армію при­званий 23 лютого 1943-го. По­трапив у розпорядження арм­ійського підсобного господар­ства. Вирощували для фронту овочі, годували худобу, збирали зерно, мололи на борошно. Весь час просувалися за армією, так дійшли до Польщі, звідти — до Німеччини. Працювали на по­міщицьких фермах. Далі зібра­ли 600 голів худоби, яка блука­ла, і відправили на Західну Ук­раїну, здали її під Ровно. Начеб­то, й не тримав зброї в руках. Але, не було б такого армійсько­го господарства, то й армія не змогла б виконати свій обов’я­зок. Адже комусь треба було годувати солдат, давати їм хліб і до хліба.

Прокопенко Антон Євдокимович. В армію призваний двадця­тилітнім рівно за рік до початку війни. Був прикордонником у Середній  Азії, а влітку 1941-го вже потрапив на фронт. Воював на’ Західному фронті, брав участь у боях за оборону Москви, прой­шов з боями Білорусію, Польщу, закінчив воювати у Східній Пруссії. Був учасником славноз­вісного Параду Перемоги у Москві. Демобілізувався у 1946-му.

Алькевич Устим Олексійо­вич. Для нього війна розпочала­ся у 1940-му на фінській, влас­ними очима бачив знамениту лінію Манергейма. А Велика Вітчизняна застала його у Кре­менці, що на Рівненщині. Відсту­пали з боями. За оборону Сталінграда дивізія, від якої залиши­лося лише 64 воїни, першою ста­ла гвардійською. Запам’ятали­ся бої на Курській дузі, під Покровкою горів у танку, далі був Корсунь—Шевченківський ко­тел. Улюблена пісня — «Танкі­сти».

Алексюткін Олексій Степа­нович став добровольцем за п’ять днів до війни. Служив у Естонії. Був у полоні. В Осикове переїхав після закінчення війни. Разом з дружиною виховав трьох синів.

Чуприна Іван Олексійович переїхав у Осикове дванадцяти­річним у 1935 році разом з бать­ками. Звідси 7 вересня 1943-го був призваний у діючу армію. А вже через 20 днів перший бій поблизу Малого Токмака Запо­різької області, поранення, ліку­вання, фронт. Форсував Дніпро, Буг, у Молдавії знову був поранений. Переводили з одного госпіталю в інший, а повернувся додому без ноги. Має ордени Вітчизняної війни, медалі.

Гришко Микола Максимович-народився і виріс в Осиковому Сімнадцятирічним у 1943-му потрапив на фронт. Перший бій на Пришибських висотах, це на Молочній. Там одержав і поранення. Після лікування ніс службу в Ірані, потім вчився в автошколі, в травні 45-го відправили на фронт, але війна, на щастя, закінчилася. Служба тривала після Дня Перемоги.

Дудниченко Іван Петрович воював у розвідницькій  піхотні роті. На пам’яті і переправа через Дніпро на бочках, і жорстокі бої — до 15 атак за день доводилося відбивати, і вороже оточення. За «язи­ком» майже щод­ня робили вилазки. Так пішки крокував аж до Праги, щоправ­да, піхоту інколи підбирали танкі­сти собі на бро­ню.

Кудінов Олексій Кузьмич потрапив на фронт у серпні 1943-го. Моло­дих, ненавчених, без обмундиру­вання й практич­но беззбройних відправили на річку Молочну. 11 січня 1944-го у складі розвідг-рупи вирушив на другий берег Дніпра за «язи­ком». Потрапив у перестрілку, тяжко поранений, довго лікував­ся. Фронтовий шлях був порівня­но недовгим, але рани й досі даються взнаки.

Веремієнко Павло Іванович,учасник Першої та Другої cвітових  війн.Разом з односельцями приймає бій  на р. Молочній, де на очах втратив сина Віктора та брата Аврама. Був поранений в плече.Любив пісню, землю.

Малашта Дмитро Тимофійович воєнну присягу прийняв, коли ще не було й сімнадцяти, 25 вересня 1943-го. Перший бій — на р. Молочній неподалік від села Чернігівка. Тут зустрівся з зем­ляком Іваном Чуприною, брали участь в одному бою. Був пора­нений. Вилікувався. Знову — фронт. За підбитий ворожий танк «Фердінант» командир гармати нагороджений орденом Черво­ної Зірки. Пройшов з боями до самого Берліна.

Телегін Володимир Павло­вич теж був призваний в армію у вересні 1943-го. Неподалік від Ковеля потрапив під наліт воро­жої авіації, був поранений. Ліку­вався, вчився у Новочеркасько­му сільгосптехнікумі, після його закінчення одержав направлен­ня головним зоотехніком в Оси­кове. Дружина Валентина Петр­івна, з якою познайомився в тех­нікумі, працювала в колгоспі. Ви­ховали двох дітей, вже є онуки й правнуки. Старша дочка працює директором школи.

Єрьомін Семен Іванович на­родився у 1926, але встиг скуш­тувати пороху. З боями прой­шов Польщу, дійшов до Берліна. Запам’ятався бій на Одері. Рвались снаряди, міни, навкруги усе ревіло й бушувало, крича­ли поранені солдати — це роз­почався артобстріл. Плоти розліталися в друзки, а сол­дати під градом куль плавцем добиралися на другий берег. Ось тоді вісімнадцятилітній боєць відчув, що таке жах війни.

Мацуй Олексій Іванович,1926-го року народження. Фронтова дорога розпочала­ся від рідного села Валер’янівка Волноваського району. Служив на Північному Кавказі з квітня 1944-го на І -му Украї­нському, а далі у складі части­ни зв’язківців — на І-му Біло­руському фронтах. З цією ча­стиною зустрів і День Пере­моги на підступах до Берліна.

А ще, Зайцев Петро Якович та Камишов Петро Іванович.

Ось такі вони різні і, разом з тим, одинакові — ветерани с. Осикове. Не вони обирали долю, доля обрала їх, дала в руки зброю і послала борони­ти Вітчизну, свій народ, свою рідну домівку. Вони чесно і добросовісно виконали свій нелегкий обов’язок. За це їм шана й повага односельців.

Валерій ШЕПТУХА. Старобешівський район

Болючі сторінки

  В селі Осикове на меморіальних дошках викарбувані  239 прізвищ. Війна забрала у осиківців 239 здорових мужчин, 239 люблячих сердець, 239 життєлюбних, енергійних і лагідних красенів. А натомість повернула сльози, горе і розруху, бідність,  довічний  смуток і тяжку роботу. Роботу вдень і вночі.  І лягла ця  надмірно важка робота післявоєнного села на тендітні жіночі плечі, на засмаглі жіночі руки, на красиві жіночі голівки. І скрипіла гарбами розруха, і орала коровами поле, і крутила жіночими руками віялки, і плакало дитячими сльозами  сирітство.

20 мільйонів радянських людей загинуло в цій жорстокій війні.

 20 мільйонів…

Не дочекалися матері:

-Івана і Петра Тищенкових;

-Миколи і Петра Байрачних;

-Карпа з Василем Нікітенко Софії Сергіївни;

-два сини  Більдія Петра Микитовича;

-чотири сини Погоди Кирила Семеновича;

-двох братів Беседів: Йосипа та Петра;

-двох братів Дороганя Самійла: Левка і Петра;

- Кондратенка Олексія Степановича; Безкровного Петра.

Повернувся тільки Степан Самійлович, та не повернулися два його сини.

Не повернулися брати  Василь та Петро Гриценки.

 Батьки з синами Курбатови, Ткаченки, Харченкови.

Куліш Федір загубив двох братів: Дмитра та Івана.

Не стало в селі старшого покоління Нікітенків;

Григорія і Петра Степановича і Іллі Миколайовича.

У Перепитайлових  -  Андрія і Петра Васильовичів;

у Петруніних  -  Петра і Федора Михайловичів;

у Рухліних  - Олександра і Миколи;

у Срібних  -  Андрія і Петра Степановичів.

Загинули  Мицики  -  Олександр і Петро;

Михалки  -  Петро і Тимофій Григоровичі.

А з родини Темнюків з восьми учасників війни не повернулося аж семеро…

Залишилися в двадцять чотири роки молоді і красиві, ще наречені недавно, вдовами:

Клименко Зінаїда Олексіївна,

Колісник Анастасія Петрівна,

Комісарова Марія Миколаївна,

Малахова Любов Іванівна,

Нікітенко Марія Архипівна,

Остра Ганна Тихонівна,

Піддубна Векла Омелянівна,

Райова Тетяна Федосіївна,

Рухліна Марія Яківна,

Харченко Євдокія Яківна,

Циганок Поліна Миколаївна,

Не дочекалися своїх батьків і дрібнесенькі діточки:

Анацької Катерини Денисівни,

Байрачної Поліни Миколаївни,

Безкровної Мотрі Свиридівни,

Безпалової Одарки Костянтинівни,

Безпалової Улити Яківни,

Веремієнко Оляни Миронівни,

Гореславської Олени Андріївни,

Коваленко Килини Карпівни,

Лихоліт Марії Василівни,

Лотохової Векли Кузьмівни,

Лотохової Харитини Василівни,

Остапенко Тетяни Данилівни,

Ткаченко Марфи  Гаврилівни,

Харченко Варвари Семенівни.

Сторінка війни

Спогади Корнієнка Володимира   Федотовича
на  зборі загону піонерів  у 1982 р. с. Осикове

Дорогі діти!

Мені навіть незручно говорити будь-що про своє дитинство і юність. Бо всі мої ровесники переживали цей період свого життя якраз під час окупації села. Отож і було наше дитинство безпризорним. Ми були представлені самі собі. Та дитяча допитливість і невгамовність допомагала нам. Ми знали про село все. В роки війни ми не були героями, і якщо шкодили німцям, то більше стихійно, просто хуліганили. Нам це  подобалось. Ми були завсігдатаями біля німецької радіостанції, яка знаходилася в приміщенні школи. Нам дуже подобалися лампочки, які світили, інструменти, які блищали. І одного вечора, коли німецька варта пішла вечеряти в будинок старости церкви Байрачного Семена,  ми шансоновими інструментами – ломиками, лопатами – позривали замки, пробили кришки радіоапаратури, повикручували різні штучки, які нам були до вподоби і втекли.

 Довго тоді німці шукали по селу партизанів, та відновлювали три пошкоджені радіоапаратури. Дуже довго переживали за нас наші мами, бо знайшли в сухих кізяках  (заготовка як топливо в печах) всі наші «коштовності». Вони закопали їх аж у балці, в криниці.

  А ще дуже запам’яталася нам поява в селі маляра. Він запитав, де живе староста церкви. Зразу ж розташувався в школі із своїм зеленим рундучком із фанери і став змальовувати образи богів із церковних ікон. Ми, звичайно, від нього не відходили. Куди там, таке диво! І не мовчки ж сиділи, а без кінця десь шастали по селу, а потім навперебій  розповідали йому все, що бачили, чули… І скільки в  селі німців, і хто з них який, і найрізноманітніші житейські дрібниці. Приносили ми своєму кумиру хліба, часника, води…

Сам же маляр говорив, що все про нас знає від богів. Ми вірили в це. Потім він зник. Саме в той день, коли ми розказали йому, що німці вбили одного розвідника, а другий втік у кукурудзу за балоч-кою між Остапенками і Веремієнками.

Із Моспіне прорвалась через наше село ціла колона німецьких танків. Був страшний бій. Із Кутейнікове йшли радянські танки з червоними зірочками. Всі мешканці села вискакували із своїх схованок. Назустріч своїм визволителям! Та як же ми були  здивовані, коли на першому танку стояв солдат в накинутій на плечі плащ-палатці і широко посміхався. Це був наш «маляр»! Він підізвав главаря хлопців Ваню Нікітіна, Парменовича, посварився і награно строго прокричав: «Мені все про тебе боги розказали!» І розпахнув  свій плащ. І засяяли на грудях  численні нагороди! Оце так маляр! Нашому щастю не було меж. То чи можна будь-коли  забути все це?!

Н.Тригуб

Наші поети

Поезія  -  це форма життя, боротьби. Зараз, коли заїдає побут, кожен написаний вірш  -  це перемога над побутом. Адже нас  життя б*є нещадно і дуже часто, і немає різниці, чи то неприємності на роботі, чи непорозуміння з людьми, чи банальна відсутність грошей, чи хвороба або втома, а вірш все рівно народжується. Бо самодіяльні поети пишуть за покликом душі, пишуть те і про те, що їх хвилює.

І хай ці вірші будуть з недоліками, з точки зору форми, рими, ритму. Але в них, як правило, відвертість.  А відвертість  -  основна перевага поезії.