Золоте дно

Цей запис відтворює мізерну частинку того часу, коли мені -  тодішньому начальнику  першого   періоду, а пізніше – начальнику комплексу з 1978 по 1988 роки довелося пережити перевантаження розумових і фізичних сил.

  На цій роботі зустрічався я з найрізноманітнішими комісіями, перевірками. Спробую перерахувати: райком партії, управління сільського господарства, обласна ветеринарна служба, міліція, пожежники, слідчі, кореспонденти  газети  «Правда». Кого я тільки не зустрічав у цей час!

 А комплекс був закритого  типу. Щорічно здавали державі по 1200 тонн м*яса, вирощуючи 6600 голів великої рогатої худоби.

Постійно дотримувалася ідеальна санітарна приборка, дезінфекція, догляд за квітами… І все це треба було тримати на контролі.

 А ще підготовка семінарів, зустріч Чернігівської обласної делегації, яка прибула, щоб перейняти досвід…

Виходячи на пенсію, я подумки підсумував свою роботу! Якою ж вона була напруженою! Які випробування тільки не траплялися.

Крива балка, степ і електрична мережа з металевими  гігантами-опорами, колишній хутір Виносливий.  Травневий день.  П*ятсот голів бичків треба  перегнати сюди з комплексу на випас. Оператори, в основному жінки, плачуть від перевтоми, від страху: чи можна втримати таку череду серед безмежного степу. Особливо запам*ятався плач Шевельової Валі,  яка не вірила в можливість утримати бичків на волі.

 Та все закінчилося добре. Всіх бичків загнали в бази, а самі, знеможені, вимотані, попадали на живий зелений килим  із травневої отави, відчувши страшенну   втому і  приємне задоволення від усвідомлення виконаного завдання.

 Пекучий серпень. Треба своїми силами заскирдувати сіно. Свої сили  -  це ті ж жіночки-оператори.  Підспіли  кавуни та дині. Робота у нас погодинна. То ж хто допоможе польовикам?  -  жіночки-оператори.

 А тут бички повтікали в кукурудзяні поля аж на х.Чумаки. На таке «чепе» підіймався весь люд з комплексу, виїжджаючи в степ автобусом на розшуки.

Безконечно створювали все нові й нові бази. І знову своїми силами.

Я і зараз ніби чую надривне ревище бичків, які в холодний березневий дощ поламали бази і розбіглися по всій Кривій балці. Довелося черговою машиною в глуху ніч збирати слюсарів, пастухів, трактористів, щоб  врятувати бичків.

Ось така була романтика. Та як би важко не було, скільки б не витрачалося сил і енергії, скільки б не витріпувалися нерви і не надривалося серце, а в момент прощання з роботою, з великим мужнім колективом, серце стислося  від болю: ти вже більше не керівник цієї важливої важкої дільниці.

 І такими  близькими і рідними стали тут всі люди, приміщення, худоби, і так жалісно стало, ніби я все це ніколи більше не побачу.

Хочеться згадати добрим словом операторів: Раєву Нелю Луківну, Скорик Лілію Михайлівну,  Беспалову Світлану Андрониківну,   Дідук Марію Пилипівну, Лавриненко Олену Юхимівну, Капич Лідію Адольбертівну, Митчик Ольгу Сергіївну, Яценко Любов Ілларіонівну, Куліш Віру Василівну, Міхей Я.М..

 А все ж ці 10 років не пролетіли для мене марно. Хоч і бухтить іноді серце, а робота навчила мене думати, приймати правильне рішення, розпізнавати людей, їх характер і вдачу, їх захоплення і вміння відгукнутися добром, допомогою. Навчився я розгадувати і хитрунів.

 Ось так сформувався мій характер, викристалізовувалося ставлення  до роботи для виконання тих завдань, тих планів, які були в інтересах держави.

 І після всього цього, коли б мене хто запитав, яку роботу я обрав би, то я без вагання відповів би, що готовий повторити свій важкий тернистий шлях. Саме в цьому я вбачаю сенс мого життя на Землі.

І.Ю.Темнюк