Моє село…

Похмуре і веселе, конаюче й воскресле знов.

Здається, скрізь по світу такі села,

А лиш в Осикове несу свою любов.

Це може надто пишномовно:

Жорстока дійсність, де вже тут любов.

Але ж не витравив час нашу гідність,

Жорстокий вік людяність не зборов.

Було в нас все:

Спивалися до божевілля,

На бильцях вішались, топились в болотах,

Вмирали тихо під мовчазне голосіння

І гинули за щось далеко по світах…

Були у нас й такі прориви,

Що батька син проштрикував ножем,

Добродій- чоловік  стріляє у

                                             дружину,

Давили груди колесом машини,

Зривались діти від злодійки-міни,

Голодні пухли, мерли від ангіни…

Так вся історія села

Напхата отаким ось багажем.

І все ж не головне оце

                                страхіття,

Що крутить валом колесо в Аду.

Ось головне:

В великій балці дерево осика,

Вода джерельна й теплий

                             степ навіки

Причарували наших предків

І спонукали все робити до ладу:

Чумацький шлях –

орієнтир у Крим по сіль й

                         в Азов  по рибу

дерева й звірі – розпізнати де чиє житло.

То ж й виникли Оленівка, Осикове,

Берестяни й Кленове.

А може ще відкриє хтось щось нове?

Хто ж першими були,

Щоб заселить оцей куточок Дикополя?

З яких століть землянки рили?

І як насправді все було?

Не просто ж виникло з нічого,

Взяло і народилося село…

Ні-ні. Тут все легендами повито.

Старі діди казали, що давно

Була тут повновода річка із човнами

І підземелля тут козацьке теж було.

Підземний хід при озері підземнім

Від річки Кринки аж до моря був.

А ще, казали, скарби десь зариті,

Чи в нас, чи ще, де вже дід Сенченко забув.

Прикмети знали всі:

Наперед знали про погоду,

Уміли з Небом, з Сонцем розмовлять

Рудик Мойсей вже в шістдесяті роки

Метеорологом  чи знахарем від роду

Умів усе земне й небесне співставлять.

А хліборобів у нас стільки, Боже!

На хліборобстві рід тут кожен

Зростав і ширився в село,

В країну, у світи далеко,

Аж у Америку й Канаду

Односельчан моїх журбою занесло.

Для врожаїв усякої пашниці

Щоб хліб й до хліба,

Щоб достаток був й тепло

Ми землю пучками розм’яли,

Варили сталь, вугілля добували,

Випробували літаки, в колони шикувались,

Читали книги, думали, туди-сюди мотались…

Щоб не робили, та до діла все було.

Іржали коні у степах пирійних,

А потім – тракторів мотори загули.

Дух забивав всім цвіт акацій мрійних,

З медами пасіки були.

Ще згадують: Павлуша Кондратенко

По дев’ять тонн щорічно меду тут качав…

Були в людей меди й коноплі,

Зерно і соняхи, бакша й картопля…

Багатий край за труд всіх щедро пригощав.

І зараз в нас все є.

Найперше -  віра і надія,

Бажання вибратись із бідності,

                      що скрізь снує.

Усе ми вміємо, й на все

                      в нас сил стає.

І ще не можна не згадати,

Чим край мій милий пребагатий.

Ставками з рибою, садами!

Простором вулиць із тинами,

Буграми, балками, хатами

                         з церквою…

І над усім цим  -  млин.

Завжди було

Млин -  символ 

                  нашого достатку,

Спасіння наше, радість на добро,

Намріяне, здобуте в праці важко,

Везли й несли сюди усі своє зерно.

І не один в нас млин був, а чотири.

Махали крилами велично,

Дітей катали аж під небеса,

Гули надійно, щоб там не було,

Чутливо ставились до забаганок вітру,

Робили затишок на все село.

Прийшли нові часи, в достатках, в ультрамоді,

Розчавили млини, щоб й сліду не було.

Натомість нове будували,

Канави рили, рами склили,

Творили, нищили, палили,

Зерно і сіно все копили…

Спішили завжди – так ми й живемо.

І скрізь  і завжди  з нами поруч пісня,

Й дотепне слово і музичний такт,

І чепурне вбрання, і знову рідний говір.

Недарма ж прийняли про незалежність акт...

То ж квітни й далі, краю мій, селище,

Минай наркотиків, масшоу, хамство, зло,

Оновлюйся, відроджуйся, будуйся,

Виховуй діток всім на радість, на потіху,

Тримай штурвал свій і нові вітрила

на щастя, на здоров’я, на добро! Ніна Тригуб