Вторник, 26.09.2017, 16:39
Приветствую Вас Гость | RSS
Главная | Каталог статей | Регистрация | Вход
Меню сайта
Категории каталога
Мои статьи [164]
Форма входа
Поиск
Друзья сайта
Наш опрос
Чи треба створювати сайт рідного села?
Всего ответов: 50
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Село Осикове
Главная » Статьи » Мои статьи

Село Осикове:8
Село Осикове:
історія,сучасність- 8


Анатолій Навроцький

Диригент, поет, композитор, піаніст, гітарист, драматург, перекладач.

 Посада:  Головний диригент-хормейстер Національного Київського  українського академічного  драматичного театру  імені Івана Франка.

Заслужений артист України.      

Робота:  Один з засновників (разом з композитором Олександром Зуєвим)  відомого  вокально-інструментального   ансамблю   «Кобза», -лауреата всесоюзних (у минулому) конкурсів.

Диригент Київської чоловічої хорової капели  ім. Л. Ревуцького.

 Доцент Київського інституту культуриім. О. Корнійчука ( з 1985  по 2003).

Викладач Київського театрального інституту  ім.  Карпенка-Карого  (з 2003 по 2006)

 

Лебеди в озере синем

   Сл. и муз. А. Навроцкого

 

То, что куда-то умчалось,

Было как-будто вчера,

Мы веселились, встречались

В давние дни, вечера

 

Припев:

Лебеди в озере синем

Нам приносили весну,

С ветром шептались осины,

Давшие имя селу.

А на горе возле трассы,

С вечной мечтой о ветрах,

То замирал, то метался

Старый ветряк, словно птах…

 

Там возле каждой криницы

Наши остались следы,

Было, где вволю напиться

Самой целебной воды.

 

Припев

 

Нежное чувство печали

В том, что вы так далеки,

Милые осыковчане,

Наши друзья-земляки.

 

Припев

 

 ОСИКОВА  БАЛКА

         

Русло  Осиківської  балки

Ще пам*ятає шум води,

Де день і ніч в човнах рибалки

Збирали повні неводи.

 

І пам*ятає, як йшов Дарій

У перських полчищ начолі,

Як скіфських скуштував ударів,

Втік на останньому човні.

 

Зростала тут сарматів сила,-

Наш предок вдався незборим!

Тут починав свій шлях Ахілла

Перед походами на Рим.

 

І несподівано для світу

В неперевершеній красі

Зійшла Держава монолітна

В античній Київській Русі!

 

Понад Осикової балки

Були поселення й тоді,

Селяни засівали злаки,

Водили танці молоді.

 

Якийсь добродій -

                     в стані чарів,

Вклавши в задум добрий смак,

Подарував осиківчанам

Свій неабиякий вітряк.

 

А він, постоявши сто років,

Змахнув крильми, неначе птах,

Вознісся в небеса високі,

Зник у лазурових краях.

 

Пливе й село, немов лелека,

Все кращим в плині літ стає,

Коли пече нестерпно спека,

Стрибає в озеро своє.

 

Гуляє, любиться, співає,

У праці проливає піт,

І сонечко над милим краєм

Пала, як сотні тому літ.                                                         

                          05.06.2007

 

          
 

 

Западяни

В травні 1950 року, виконуючи чергове рішення Пленуму ЦК КПРС, у Львівську область вперше поїхали Прокопенко Антон Євдокимович та Саламатін Василь  Демидович, щоб набрати людей для переселення на Донбас, а саме в с. Осикове. Так з’явилися в нашому селі  сім”ї Балика  Івана Митрофановича, Балик Анни Олександрівни, Коцун Ївги Олександрівни, Мацури Миколи Миколайовича, Лисоганича Павла Павловича, Соловйова Івана Павловича, Витичака  Луки Степановича, Дмитра Дмитра, Міхней Михайла, Лазаря Єгора, Ільківа Анастаса, Ференчак Анни, Годуванця Михайла, Юрцаби Михайла Івановича, Горбутяка Йосипа, Іваніщевої Прасковії, Швачко Галі, Владецької Н.та інш.

Їхали поїздом, везучи з собою все господарство. Старожили-осиківці пам’ятають, як рухався з Кутейнікове цілий обоз бричок на Стояни, Кашперівку.

Спочатку всіх розмістили у місцевих жителів. Так у  будинках Зарубіна Дениса,Овсюка Іллі Антоно-вича,Саламатіна Василя поселили сім”ї (згадує Балик Ніна Денисівна).    Так всі «квартирували» вісім місяців. А до осені всі були забезпечені житлом, бо до осені на Стоянах виросла ціла вулиця будиночків. Настороженість до новоприбулих швидко розвіялась.

Важко було приживатися «западенцям» в нашому селі: зовсім невідомий край, велика різниця в говорі, нові звичаї, роботи… Але працьовитість, взаємо підтримка допомогли прижитися, адаптуватися в степовому  Донбасі. Повиростали діти, молоді поженилися, повиходили заміж, понароджувалися онуки, правнуки – пізнай тепер хто звідки. Та й для чого? Всі ми свої, рідні, осиківці. А романтична Ніна Денисівна згадує: зустрілася в Харцизьку із однокласником, а той здивовано: «Ти вийшла заміж за бандерівця?». Повиростали діти, і вона все ж з’їздила разом з чоловіком на батьківщину свого судженого. Скільки позитивних вражень привезла своїм дітям і онукам! Яке ж то гарне село Нижанковичі у Львівській області Львівського району. То нічого, що за селом уже Польща. А які привітні та гостинні там люди. У них все  «наше». І церква для християн, і костьол для католиків – без конфліктів. А кладовище яке чисте, доглянуте. А які приємні спогади про поїздку по місту автобусом. Тебе тут «нетутешню» зразу пізнали: «Прошу сідайте, сідайте, кобіто (молода, красива).» І добровільний екскурсовод де взявся: «Оце потічок, оно церква, а там костьол…» Правда, дівчата і  жіночки ще не одягли там так масово, як у нас, брючки. І не тому, що від моди відстали, не старомодні чи старорежимні там дівчата, а просто добропорядні, дотримуються етикету жіночності: вишиванки, довгі коси, елегантні манери, запальний танок, рідна пісня… Та майже все, як і в нас. Недарма ж Президент Ющенко зауважив: «Україна у нас одна».

 З розповідей Мацуріної  Віри Павлівни Балик Ніни Денисівни  – щасливих жон,  мам і бабусь  наших «переселенців».

 

Кругом-бігом

Так можна сказати про людей, які працювали на МТФ – молочно-товарна ферма №1. Три корпуси, що височать за селом неподалік млина зі спуском до ставка.

 Самих телят на відгодівлі в нашому сараї було 180 голів. Працювала я з Власовою Лідою. Далі – Конопля Маруся і Ларінова Валя. Третій сарай – робоче місце Кувшинової Валі. Вона сама там поралася, як колись наші попередниці Шаповалові Лукерія і Нікітіна Фрося. Корм телятам ми готували самі. Дробили на підвезене від скирт сіно, зміщували його з фуражем, грузили на лафет, який підкочував трактором Власов Анатолій. Потім ця суміш стрічкою транспортувалася в корито бичкам. Самі ми і помости чистили.

Робота була різноманітна і важка, напружена і відповідальна. Розпочиналася о п’ятій ранку. Ще вдосвіта змінювали сторожа, який наглядав, щоб бички не  завішувалися. Бувало, самі й фураж розсипали. І все робили бігом. Приготуємо корм, роздамо – і бігом додому. Бо, як не як, а вдома і кури, і собака, і порося, і корова – своє хазяйство. І все потребує уваги, ласки. Живе ж все. Щось і їсти приготувати треба дітям і собі. Туди-сюди  - і знову на ферму. А ще ж і двір, і город треба держати в належному порядку, бо й люди засміють.

А про доставку кормів на ферми турбувалися завідуючі: поважний Василь Трохимович Ракитянський, пізніше – красень Франко Лук’янович Витичак.

 На сторожі заготівлі кормів були зоотехніки: завжди життєрадісний Володимир Павлович Телєгін, делікатний Іван Семенович Дідук і тендітна Валентина Володимирівна Витичак.

Як бачиться, начальниками у нас були люди доброзичливі, шанобливі. Запам’ятався селу Дідук І.С. Завжди в білому: і штани, і сорочка. Хоч дружина на фермі працювала ще й двоє дівчат виростали вдома.

 Щебетушка Валя встигала і  в клубі поспівати, і Франкові Сподобатися. Таке багате життя. А хіба в інших дівчат наших було щось інакше. Оце зараз ніби підсумовуєш прожиті роки і бачиш: у кожної з нас хороші діти повиростали. І в будинках добротних ми живемо. Чи багаті ми? Ні! А чи щасливі ?  Так! Дітьми, онуками, односельцями, друзями. Своїм рідним краєм. Недарма ж про нас охоче писали журналісти з «Новой жизни». Дорога це пам’ять і нам, і дітям нашим і онукам..

Білоусова Н.Я.

Ніна Тригуб

                    ***

Самотність. 

Слово страхітливе

І горе жіноче.

Напівжить на білім

                      світі

Не кожен захоче.

 

Ні, життя таки

         примхливе,

Таки гірка доля:

Жди випробувань

             щомиті,

На те  Божа воля.

 

Руки теплі чоловічі,

Ласкаві, хороші,

Ви чого так зашкарубли,

Дбаючи про гроші ?

 

Давить, мучить якесь лихо,

Вибива роботу,

Треба справитись з собою,

Геть з душі німоту!

 

Хай все так, як було завжди,

Хай кипить робота,

Щастя в тому, що є сила

І вічна турбота.

 

   

 Інтимне

Літо. Втома

     безконечна.

Спека. Сонце.  Духота.

Зникли радощі

                    сердечні,

Лиш щоденна

              суєта.

 

Ні думок, ні свіжих прагнень,

Тяпка, віник і вода.

В осінь й зиму жди

        досягнень.

Не прибутків  -  все їда.

Як подумать  -  стане страшно:

Скільки ж треба, щоб

                              лиш жить.

Так завжди чи це дочасно?!

Міні-кошик сумом вкритий,

Ціль життя  - що їсти й пить…

 

                      ***

Ну й мілкотем’я ж скрізь

                    в житті настало,

Не те, що думаєш про хліб

                                 та сало,

А лиш у смітнику

                    гребешся вдало,

І вже всміхаєшся - 

                       щастя настало!

 

***

Пішла я із двору,

Блукала селом,

І місяць із мене сміявся.

Ридало так серце,

Так важко було,

Бо ти десь в таїнстві зостався.

 

Пробач мені, друже,

Хвилююсь я дуже,

Юнацьким стражданням

                             наповнена.

Хотіла б я знати,

Що треба сказати,

Щоб доля не висла

                      надломлена.

Це вічне чекання, буденщини

                                     плин,

Душевна самотність

                              безмежна.

Забили між нами недоторку

                                     клин,

То ж будь у житті обережна.

Бо душу відкриєш  - згориш

                              в срамоті,

Забудься, забудься в своїй

                                 доброті,

Закрийся в роботі у хаті.

 

Не треба вже більше

Між людьми в житті

Жіночого щастя шукати.

 

Дівчата повоєнних літ

Тепер пенсіонерки. Декого вже навіть і не стало. Та всі живуть поряд зі своєю родиною, родом. Ніхто не забутий. А запитай будь-кого з них, яка то була у них молодість – і засяють очі, і потече рікою розповідь-спогад. Умій тільки слухати. І запам’ятовуй.

 Та ж знай, що село наше квітує і розростається  завдяки своїм мешканцям – людям з різними долями, характерами, уподобаннями завдяки  людей-трудівників, приучених  самим життям до праці. І не в тяготу та робота, а як життєва необхідність. Природна потреба, в які б часи не довелося жити.

Щодня сидять на лавочці  під тином Цирульники Павло Андрійович і Валентина Семенівна. Просто мовчать. Коментують побачене. Згадують, дивлячись на теперішніх учнів, які проходять мимо. Малі і великі. А Валя тільки закінчила четвертий клас і сказала їй мама: «Досить. Розписатися вмієш – іди на роботу». І послали її на причеп до Русанова Олександра Михайловича. Разом із Зоєю Вітчинкіною (Котляр).

Ростом я була невеличка, неохоче мене брали трактористи. А потім дядя Саша хвалив: «малая, да послушная». А поля після війни  були всі у бур”янах. Допікало перекотиполе. Без кінця забивалися борінки. Щоранку ми із Зоєю Вітчинкіною ( Котляр) точили терпугом лапки культиваторів.. Не легше було і при збиранні врожаю. Коли трактористи відпочивають, ми качаємо шприцем салидол для  змазування комбайна. Так втомлювалися, що засинали на ходу, хвилина відпочинку  - сон. Було таке, що заснула під копицею, і мене довго всі шукали. Тривожились, чи не попала де під комбайн. Знайшли нарешті. А як хотілося їсти! Одного разу в нічну зміну отак все кинула і пішла додому їсти. Нічого було в торбинку класти. А робота важка. Солома з бур”яном із соломокопнителя не витрушується. Доводилося видовбувати її вилами. Скільки пилу  - очі не витримували, червоніли, сльозилися. Дух забивало земним пилом. А як боліли  боки, добряче набиті поручнями комбайна, бо на ходу доводилося орудувати вилами з довжелезним держаком.

Та хіба це тільки нам із Зоєю таке було. В основному всі жінки з польової бригади пройшли ці «курси». Зате восени була така радість вдома! Аякже. Цілий короп добірного зерна мала Валька привезла додому. Цілий короп! Мама заплакала від радості, від подиву.

А то, ще посилали нас і в Макіївку, копати траншеї для водопроводів, під фундаменти до будинків. На цілий тиждень поїхала без нічого. То голова колгоспу Йосип Дармидонович питає: « А де твоя сумка?» Зрозумів і сам, що немає .Дав 25 крб. То я цілий тиждень на ті гроші жила, ще й здачу додому мамі привезла.

Вивозили нас гарбами робити дорогу  Жданівську (нині Маріуполь). Згадую Ваню Шкуропека, Віру Стецюру, Андрія Голуба. Скільки їдемо, стільки й співаємо. Втома втомою, а життєвий запал, молодеча енергія – як все це бадьорило, підтримувало.

Хотілося нам і грошей заробити. В колгоспі тільки трудодні, а на трудодень – копійки. Пішли ми працювати на «ЖД» - на залізничну колію. Ціла компанія: Маруся Самарська, Нюра Михайленкова, Тоня Гордієнко (потім Заварзіна), Люба  Руденко, Валя Байрачна (Нікітенко). Вся молодь пішла на 270 крб.  за місяць. Десять років працювала на заводі Володарського.Тоді вирішила все голова сільради Гапоненко Дуся Омелянівна. Вона всіх відізвала в колгосп. Отак ми знову  попали на круги своя, як то кажуть. Повиходили заміж, почали свої будинки будувати, набагато кращі від батьківських.

А в колгоспі, чи то в КСП працювали на комплексі біля телят, біля корів, біля свиней. На полях уже молодші. Андрій Іванович – аж до пенсії доярем працював. А я з новим колективом – оператором. Та перш ніж отримати таку посаду, командирували мене разом з Марусею Мартинцовою не курси аж у м. Вороново Московської області. На той час вчився там і Ворошилов Анатолій Петрович. А комплекс наш так зарозумно був облаштований, що після семирічного будівництва вісім років його переробляли. Де тільки не пропадали людські гроші.

Як-то тепер там працюється молоді…
Категория: Мои статьи | Добавил: osikovo (03.10.2008)
Просмотров: 855 | Комментарии: 2 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всего комментариев: 1
1  
gngjnhmjkhjmhkj

Имя *:
Email *:
Код *:
Конструктор сайтов - uCozCopyright MyCorp © 2017