Суббота, 25.11.2017, 03:56
Приветствую Вас Гость | RSS
Главная | Каталог статей | Регистрация | Вход
Меню сайта
Категории каталога
Мои статьи [164]
Форма входа
Поиск
Друзья сайта
Наш опрос
Чи треба створювати сайт рідного села?
Всего ответов: 50
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Село Осикове
Главная » Статьи » Мои статьи

Село Осикове:7

Село Осикове:
історія,сучасність- 7

Кирилівна

Росянистий ранок. Лагідне сонечко розкрило всі вікна в хаті Так хочеться спати… та треба бігти сараї відчиняти, кому із скотинкою поратися, кому з птицею, та й ластівочкам відкрити двері треба. І почалася щоденна робота. Воно і зараз так, як і раніше: як дбаєш так і маєш.

Виростала я у великій родині. Все в недоносках братових ходила. В 5-й клас перейшла, бігала з дівчатами на участок телят пасти. Заробила стільки, що купили мені за ці гроші тепле й осіннє пальто, чоботи…

В дитинстві довелося пережити й голод 33-го. Підросла – пішла з дівчатами на заробітки. Працювала на залізничній колії разом з Безкровною Клавою, Кудіновою (Федорашко) Фросею, Михайленковою Нюрою, Голуб Надійкою, Стецюрою Галею. Приносила й додому хліба із свого пайка. Жили ми в гуртожитку в Іловайську. Боже, страшно згадувати оті чорні стіни, клопи. Хліб, як мочалка, самі остюки.

1943 рік. Стали організовувати трудову армію з дівчат і старших чоловіків до 55 років. А хлопці ж в Армії. Єнакієве. Коксохімзавод. Майже рік там працювали. І повтікали. Не витримали. І знову в Іловайське, на залізницю, в організацію «ПЧ».

Робота не жіноча: тягали десятиметрові рейки, підбивали під них кайлом щебінь. Донецький голий степ. Холодні вітровії. Ніякого затишку. Це вже потім повиростали посадки. Ми голодні, холодні, мокрі. Переодягтися ні в що. Просушитися ніде. Задрімаєш, гукає начальник: «Вставайте, дівчата! Поїзд іде. Снігом путі замело.» Отакі були повоєнні роки.

 В 1949 р. вийшла заміж. Малі діти. Пішла працювати в радгосп №2 («Тімірязєво») свинаркою. Повернулася в Осикове. І тут – на свинях. О п’ятій ранку  треба було бути на роботі. Дома почали споруджувати просторий будинок, на батьківському подвір’ї, бо брати не повернулися з фронту. Отак дома – будівництво, малі діти, на роботі – свині, поросята, яким треба виривати ікла. І все бігом. І все треба робити чітко, вчасно, швидко. Оце згадую – і не віриться, скільки то людина може в молодості.

Зараз мені вже 80. Кажуть люди, що я все роблю бігаючи. То, мабуть, ще молодечий запал дається взнаки. Хоч здоров’я уже, ну зовсім нікудишнє. А хочеться ще внука Сашка підтримати, уму-розуму навчити, як завжди в нашому Байрачнівському  роду велося.

Хай щастить Вам в усьому, наша дорога сусідонько, тьотя Лєна, Кирилівна. Олена Кирилівна Лень.

Н.Тригуб

 

Чорноземи Валентини Якименко

Росянистий ранок. Лагідне сонечко розкрило всі вікна в хаті Так хочеться спати… та треба бігти сараї відчиняти, кому із скотинкою поратися, кому з птицею, та й ластівочкам відкрити двері треба. І почалася щоденна робота. Воно і зараз так, як і раніше: як дбаєш так і маєш.

Виростала я у великій родині. Все в недоносках братових ходила. В 5-й клас перейшла, бігала з дівчатами на участок телят пасти. Заробила стільки, що купили мені за ці гроші тепле й осіннє пальто, чоботи…

В дитинстві довелося пережити й голод 33-го. Підросла – пішла з дівчатами на заробітки. Працювала на залізничній колії разом з Безкровною Клавою, Кудіновою (Федорашко) Фросею, Михайленковою Нюрою, Голуб Надійкою, Стецюрою Галею. Приносила й додому хліба із свого пайка. Жили ми в гуртожитку в Іловайську. Боже, страшно згадувати оті чорні стіни, клопи. Хліб, як мочалка, самі остюки.

1943 рік. Стали організовувати трудову армію з дівчат і старших чоловіків до 55 років. А хлопці ж в Армії. Єнакієве. Коксохімзавод. Майже рік там працювали. І повтікали. Не витримали. І знову в Іловайське, на залізницю, в організацію «ПЧ».

Робота не жіноча: тягали десятиметрові рейки, підбивали під них кайлом щебінь. Донецький голий степ. Холодні вітровії. Ніякого затишку. Це вже потім повиростали посадки. Ми голодні, холодні, мокрі. Переодягтися ні в що. Просушитися ніде. Задрімаєш, гукає начальник: «Вставайте, дівчата! Поїзд іде. Снігом путі замело.» Отакі були повоєнні роки.

 В 1949 р. вийшла заміж. Малі діти. Пішла працювати в радгосп №2 («Тімірязєво») свинаркою. Повернулася в Осикове. І тут – на свинях. О п’ятій ранку  треба було бути на роботі. Дома почали споруджувати просторий будинок, на батьківському подвір’ї, бо брати не повернулися з фронту. Отак дома – будівництво, малі діти, на роботі – свині, поросята, яким треба виривати ікла. І все бігом. І все треба робити чітко, вчасно, швидко. Оце згадую – і не віриться, скільки то людина може в молодості.

Зараз мені вже 80. Кажуть люди, що я все роблю бігаючи. То, мабуть, ще молодечий запал дається взнаки. Хоч здоров’я уже, ну зовсім нікудишнє. А хочеться ще внука Сашка підтримати, уму-розуму навчити, як завжди в нашому Байрачнівському  роду велося.

Хай щастить Вам в усьому, наша дорога сусідонько, тьотя Лєна, Кирилівна. Олена Кирилівна Лень.

Н.Тригуб

 

Танцівниця

Уявляєте японську танцівницю з оголеним животиком у молитовній позі. Або ще Нефертіті – царицю Ефіопії. Це наша Олена Анастасівна. За міфологічним словником  Олена  (Гелена)  - ім’я грецького походження, що означає давнє божество рослинності, плодючості та світла. Олена славилася незвичайною красою.

Повернемося до Олени Анастасівни Долгової, нашої танцівниці, божества світла. Скільки років запалює вона всіх школярів танцями: і швидкими  сучасними ритмами, і вишуканими вальсами, і українськими народними хороводами дівчаток-старшокласниць у віночках з квітами. А які серйозні щокаті першокласнички, коли стають у вальсі на коліно, щоб обвести своїм пальчиком круг себе дівчинку-панянку! Біла сорочка з бабочкою, строгий костюм. Ну кавалери, та й годі! Танці  -  невід’ємна частина шоу-вечорів, які проводяться по декілька разів за навчальний рік у школі. При їх підготовці кипить уся школа. Учителям доводиться бути надто строгими, щоб не чкурнули їхні учні з останнього уроку на репетицію.

Безпосередня, щира, ніжна, в усьому чепурушка. Привітна до людей, і до чужого горя небайдужа.  Поспівчуває, допоможе, утішить своїм сміхом.  А як почує музику  - уже щось витинає. Уже змінюються їх рухи, хода, палають веселими іскринками очі.

І то ж завіяв  вітерець Еллади аж в наше село донецького степу таку гречаночку.

Хай Вам щастить, Олено Анастасівно, у  Вашій творчій роботі із щасливими малюками.

 

МАЙСТЕР

У вас є автомобіль, він щось захандрив, і ви самі не можете його відремонтувати? Тоді кожен осиківець вам порадить: звертайтеся до Павла Андрійовича! Цирульника. Уже саме прізвище підказує: це майстер від діда-прадіда. Бо щоб там не сталося, його руки самі знайдуть неполадки, вияснять причину і повернуть мотор до дії. Бездоганної. Життя всього навчить. Аби душа захотіла. І поринув Павло Андрійович у спогади. А згадати є що.

Ще в 1948 році голова колгоспу «Культура» Палкін Йосип Дармидонович запропонував мені, підлітку, слюсарювати в гаражі, бо знав мій рід.

Зразу після війни вступив я в РУ (ремісниче училище) в м. Харцизьк. Тоді ремісників одягали і годували. По закінченні РУ одержав посвідчення «слюсар по ремонту і облаштуванні автомобілів». Направили в Донецьк на коксохімзавод, де пропрацював півтора роки. По запиту Бобкова Кузьми Никодимовича і Нікітенка Павла Максимовича мене (за добровільною згодою) перевели в радгосп №2 («Тімрязєво») автослюсарем.

Та ненадовго. Бо я підріс і через півроку був призваний в Армію. Спочатку в Черкасах пройшов курс молодого бійця, а з 1952 р. всі три роки служив у Румунії. Там же закінчив автошколу в м. Арад і став «майстром по ремонту автомобілів». Повернувся додому і пішов у свій колгосп – уже «Чапаєва» за пропозицією тодішнього голови Мехеди Леоніда Омеляновича. І став я на цілих 22 роки завідуючим гаражем. Гараж тоді знаходився, пам’ятаєте, між конторою і сільрадою, тобто між добротними цегляними будинками, які дісталися нам у спадок від Кондратенків. А машин було всього вісім.

В 1958-1959 рр., коли об’єднали колгоспи «Чапаєва» і «Молодий трудовик», гараж перевели до знищеної церкви. Кількість машин зростала і до 1977 р. їх стало 53. Шоферів було 58.

Період з 1977 по 1986 роки я був механіком. Далі на моє місце прийшла молодь з вищою освітою: Погорілий Володимир Іванович, Іванов Олександр Галікович, Долгов Віктор Миколайович. Я став знову шофером. З 1986 по 1994 роки. Ще й один рік пенсійного віку захопив. На роботу тепер підвозили вже в механізований комплекс. Ті, з ким доводилося працювати  - друзі на все життя. Всякого бувало. Часто не вистачало запчастин. Їздили в їх пошуках чи не щодня. І машини на ремонт ганяли аж в Горлівку. Бували і в Старобільську, і в Гуляй Полі, і в Новотроїцьку, і в Білій Церкві, і, навіть, в Києві на Дарниці. Отак всю зиму в дорозі, щоб літом при вирощуванні і збору урожаю не було перебоїв. То ж довелося і мерзнути добряче, і голодним бути. Ото ж було всього. В таких пригодах як не поріднитися. Скільки спільного в нашій долі з Гриценком Сашком, з Пушкарем Миколою, Нікітенком Толіком, Кривенком Михайлом, Давидовим Петром, Митею Варяником, Ванею Темнюком, Вітею Носенком, Письменним Іваном, Лотоховим Іваном Петровичем, Линником Миколою Івановичем та багатьма іншими.

А ще згадується, як ми на машинах емблеми накрашували з сонцем у колосах та підписом, що це колгосп імені Чапаєва. Ми всі завжди гордилися своїм селом, своїми полями, які об’їздили вздовж і впоперек   по тисячу разів. Гордилися ми своєю роботою.

Добрим словом хочеться згадати і керівників нашого господарства: Мехеду Леоніда Омеляновича, Палкіна Йосипа Дармидоновича, Фесенка Федора Петровича, Ворошилова Анатолія  Петровича, Важинського Олександра Івановича, Потопахіна Володимира Петровича.

Молоді сьогодення я скажу ось що: техніка зараз складна, то  треба багато знати, щоб добре в ній розбиратися, вміти привести до ладу. Любіть учитися. Учіться добре. Всім щиро зичу здоров*я.

Р.S. Зараз Павло Андрійович разом із дружиною Валентиною Семенівною весь час пораються на городі, в дворі, в будиночку. Роботи повно. Час від часу наїздами, допомагає донечка з чоловіком і онукою. Частенько під’їжджають і нинішні аси – шофери, хто за вагомою допомогою, хто проконсультуватись, порадитись. А то і так просто. Провідати.

 

 

Рідне гніздо

Наші батьки – Мехеда Леонід Омелянович (1917-2000), Ірина Йосипівна (1923-1995) приїхали в  Осикове у  1948 році.

Мама родом із волинських чехів-колоністів.

Батько народився в Кіровоградській області. До війни працював в Успенці Амвросіївського району. В 1940 році був призваний в армію.Пройшов війну і демобілізувався в 1946 році. Одружився. Спочатку жили в  місті Кременець Тернопільської області. В 1948 році вирішили переїхати на Донбас.  Була вакансія завідуючого Осиківської ветеринарної дільниці.  Поселилися в будинку на два входи:  ветеринарна дільниця і службове  помешкання.

Післявоєнні роки були важкими, але молодість, наснага допомогли  поколінню наших батьків подолати труднощі.

В 1948 році народився перший син Георгій, в  1950 році  -  Сергій. В Осикове переїхала мамина тітка Скалімовська Марія Йосипівна. Інші її родичі в 1947 році виїхали до Чехії і тільки в 1953 році, коли трохи відкрили «залізну завісу», вони знайшли нашу сім’ю через  Червоний Хрест.

В 1953-1955 роках батько працював головою колгоспу імені Чапаєва. Згадував, що це були бурхливі роки в розвитку села: електрифікація, подача води на ферми. 1954 рік був неврожайним, у важких умовах провели зимівлю худоби. Але держава виділяла кошти на розвиток колгоспів і саме цього року у наш  колгосп подали електроенергію. Роком раніше провели воду на ферми.  Треба було вирити канави глибиною 1 метр 20 см, довжиною 2000 метрів. Кожен працездатний член колгоспу повинен був викопати вручну канаву завдовжки  5 метрів. Був закладений новий колгоспний сад.

Потім батько довгі роки до пенсії очолював ветеринарну службу села. Роботу свою любив.

Мама з 1955 по 1974 роки працювала начальником Осиківського відділення зв’язку. Пошта була одним з культурних центрів села  в неменшій мірі завдяки  маминому м’якому характеру, доброзичливості, тонкому гумору, ерудиції, чуйності.

В 1954 році народилася Алла, в 1956   -  ми, близнята Анна і Лілія. Сім’ї з восьми осіб стало тісно в службовому помешканні  поруч з поштою.  На вулиці Радянській за 3 роки власними  силами побудували просторий будинок з двома  додатковими кімнатами на горищі й незвичним для  села балконом. В’їхали в новий дім в 1961 році. Посадили сад, заклали виноградник, держали бджіл. У дворі було завжди багато квітів.

Дивує, скільки сил, енергії було у наших батьків. Вони сумлінно виконували свої службові обов*язки, за що їх поважали односельчани, брали участь в громадському житті села.  Разом з тим встигали створити затишок, тепло в домі, облагородити двір, доглянути сад, город, господарство.

Нас оточували гарні сусіди  -  Самарські, Тимохіни, Лотохові. Не можна не сказати теплі  слова вдячності Лотоховій Ніні Тимофіївні. Завдяки її доброті, чуйності, душевній відкритості зберігаються  традиції нашої вулиці: «Где без спроса ходят в гости, где нет зависти и злости. Дни рождения справляют и навеки провожают всем двором» -  це  як про наш куток.

По різному склалися наші долі. Георгій живе в Донецьку, Сергій  -  у Києві,  Анна  -  в Москві,   я  -  в Новому Уренгої,  Алла  - в Осиково.  Померли наші батьки, трагічно загинув син Алли  -  Роман.  Печаль, біль втрат йдуть поряд із щасливими спогадами.

Частка нашої душі залишилася у рідному домі, у рідному селі.

Осикове для нас   -  рідне гніздо.

 Мехеда Лілія

Осиківчанка 5 покоління!

Почувши про столітній ювілей нашого села, я замислилась: а якого покоління, як житель села Осикове, я,  чи мої предки – прибулі?

І запитала я про це свою бабусю – Заболотню  Анну Василівну, якій в 2001 році разом з дідусем Георгієм Федоровичем їхні діти та онуки відзначили «Золоте весілля».  Повинна ж бабуся пам*ятати хоч щось з життя села.

  То як же я була  вражена, коли почула, що мої прадіди були одними з перших поселенців! Навіть хутірець з декількох мазанок називався  - Афоніно.

У важкі двадцяті роки минулого століття сім*я Георгія Афоніна виїздить з холодної і голодної Юзівки на незаселені, але плодючі землі в Осикову балку. Прагнучи бачити своїх дітей неголодними і здоровими, прапрадідусь зі своєю сім*єю  поселяється на бугрі у раніше прибулих Нікітіних. Тут він виліплює свою власну мазанку, по віконечка вкопану в землю. Так і почалася забудова теперішньої вулиці Совєтськой.

В сім*ї  Афоніних було шестеро дітей. Серед них і моя прабабуся Віра Георгіївна,  пізніше  -  Заболотня, бо вийшла заміж за красеня Федора з новоприбулої родини Заболотніх.

Заболотні поселилися в цьому ж хуторі, виїхавши з голодної Юзівки, в надії прогодувати  сім*ю, в якій семеро дітей, серед них і мій прадідусь Заболотній Федір Васильович. Ось так і  звели  голод і розруха до купи дві родини в наше село.

Зліпили гуртом ще одну мазанку, та й поселили в ній молодят -  Федора та  Віру. На цьому ж місці в 50-х роках уже минулого століття вони збудували великий будинок, в якому і зараз живуть їхні діти, онуки і правнуки. Так і повелося, що в цьому будинку майже щорічно збираються багаточисленні сім*ї з родини Афоніних і Заболотніх. Вони під найрізноманітнішими прізвищами прагнуть зануритися в чисте джерело доброти і мудрості прабабусі Віри.

Часто в тихі вечори теплої пори року чується на вулиці пісня. Це прадідусь Федір, наш сімейний заспівувач, затягнув свою улюблену. Пісню дружно підхоплюють гості. Так повелося в нашій сім*ї – жодне свято не обходиться без пісні.

У Федора і Віри було п*ятеро дітей. Я потомок старшого Георгія. Дідусь Жора в післявоєнні роки виїхав  у  місто  Сталіно.  Закінчив там разом з другом Чубовським  Олександром ПТУ, працювали там на відбудові міста й повернулися додому. Та дідусь вже не сам повернувся, а з дружиною Ганною Василівною Поляковою і першою донечкою Наталею. Відслужив  в Армії -  і почав зводити вже свій будинок поруч з батьківським. Тут же народились ще син Сашко  і донечка Тетянка (моя матуся).

Ось так з*явилась на світ і я  -  Петренко Надія Олександрівна – представниця п*ятого покоління родини  Заболотніх- Афоніних   - жителів села Осикове. Як видно, рід не переводиться ,не закінчується, а все далі розвивається, бо в будинках дідуся Жори і бабусі Галі дзвенять голосочки їх правнуків. А це значить, життя продовжується.  Як кажуть, ми незнищенні, бо вбираємо в себе ту турботу і ласку, якими сповнений будинок.

У нас велика родина, адже поруч з будинком мого дідуся проживає його брат Віктор Федорович з Марією Василівною. У них теж  двоє дітей та троє онуків.

Всі ми двоюрідні і троюрідні і ще скільки разів …- рідні, живемо в дружбі і злагоді, завдячуючи традиціям наших предків.

А ще ми всі дуже любимо наше село  -  оазу серед  Донецьких степів (тепер оброблених полів).

І я надіюсь, сподіваюсь, що наші діти і онуки будуть любит

Категория: Мои статьи | Добавил: osikovo (03.10.2008)
Просмотров: 729 | Комментарии: 3 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *:
Конструктор сайтов - uCozCopyright MyCorp © 2017