Вторник, 26.09.2017, 16:40
Приветствую Вас Гость | RSS
Главная | Каталог статей | Регистрация | Вход
Меню сайта
Категории каталога
Мои статьи [164]
Форма входа
Поиск
Друзья сайта
Наш опрос
Чи треба створювати сайт рідного села?
Всего ответов: 50
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Село Осикове
Главная » Статьи » Мои статьи

Село Осикове:6

Село Осикове:
історія,сучасність- 6

Звіт ветерана дитсадка

 

У нас чомусь слово  «ветеран» асоціюється з поняттям ветеран Великої Вітчизняної війни.  А ветерана  дитсадка не хотіли? То ось познайомтесь  - згадайте разом з  Ніною Денисівною Балик:

В дитячому садку с. Осикове працювала з 1969 р. по 2001 р. Будівля була пристосована.  Було 90 дітей. Склалось так, що діти спали по двоє валетом на одному ліжечку. Весь персонал працював з любов*ю до дітей, як і завідуюча Перепелиця Лідія Іванівна. Поваром була Гуменюк  Любов Іллівна, вихователями  -  Лихолітова Серафима Василівна, Балик  Анна Д.,  Харченко (тепер Коваль)  Раїса Тимофіївна. Збирали і розвозили дітей бричкою, спеціально для цього облаштованою.

В 1973 році в дитсадок прибули проходити практику дві дівчини – спеціалісти дошкільного виховання  -  це П*яних  (Лєнь)  Віра Василівна та Термосова  (Іонова) Віра Василівна. Прибули на практику та й залишилися тут на все життя:  наші хлопці таких красунь-розумниць, звісно, не випустили.

В 1975 р. 1 вересня нас зустріла нова споруда ясел-садка, збудована при голові колгоспу ім.. Чапаєва Ворошилову  А.П. Це було велике свято села. І батьки, і  вихователі були щасливі, ознайомившись з прекрасними просторими кімнатами:  чудові ігрові, спальні, їдальня.

Перший рік завідуючою була Саламатіна Г.А. На відкритті ясел-садка вихователем Лихолітовою Серафимою Василівною було проведено відкрите заняття, а всім колективом насаджена  «Алея  дружби», яка зараз своєю величною красою тішить всіх осиківців.

Садок, як називають його в селі, належав колгоспу ім.. Чапаєва. Голови нашого господарства завжди ставились доброзичливо, йшли назустріч безвідмовно на всі наші запити.

В 1986 р.  завідуючою стала Балик Ніна Денисівна, яка пропрацювала на цій посаді  18 років.

З повагою ставляться наші односельці до всіх працівників садка. Добрим словом згадують і батьки, і колишні малюки  Чижову А.М. і Зайцеву Т.С., вихователів  Лєнь В.В.,  Іонову В.В., Лихолітову С.В.,  Шуляк Н.Й., Чепрасову В.М., Гарбутяк А.Ю., Чаус І.Ф., Вітчинкіну А.Д.,  і поварів:  Гуменюк Л.П.,  Поливоду Т.І., Стремоухову В.М.,  і завгоспа  Телєгіну В.П.,  а також  нянь:  Карпенко В.Д., Байрачну Л.М., Гольпрейтуг Г.П., Лєнь Т.І., Куліш А.П. та медсестер:  Василенко О.С., Висоцьку А.П.

В січні 2002 року ясла-садок було передано у власність Осиківській сільраді.  Я була завідуючою.  Функціонувала на той час одна група. І настав час  постійних змін:  2002 р.  – завідуюча Погоріла С.С.,  2003 р.  -  Ларіонова Т.Л.,  2004р.  -  Лотохова В.В. Зараз функціонує дві групи. На цей час колектив садка молодий. Із шести педпрацівників два мають вищу освіту, один  - середню спеціальну, два  - навчаються заочно.  Повар  -  спеціаліст  ІУ розряду.

Зараз я пенсіонерка, але коли б не проїжджала чи не проходила біля садка, завжди ніби осявають мене і ті ворота з сонечком, і та алея, і казкові герої двору.

А найбільше радію, коли й дітки там при ділі: хто з гірки спускається, хто на каруселі кружляє, хто метелика ганяє… І всі  під недремним оком з виду безтурботних, а насправді  спокійних, врівноважених нянь та вихователів. Ростіть, дітки, здорові, набирайтеся сил і доброти на щастя, на здоров*я, на прекрасне своє майбуття.

                      Балик Н.Д.

Млин – символ достатку

Зовсім у недалекому минулому вся Україна була у вітряках. Що не сільце – то вітряк. Наше село мало їх аж чотири: в Осикове,  на Стоянах. Осиківський вітряк був стратегічним об’єктом: по ньому льотчики орієнтувалися в непогоду. А мельниками там були – Кондратенко (він і спорудив млин), до війни – Моспін Іван Демидович, загинув на фронті. Куття, Моргун Яків. Останнім – Таран Григорій Васильович. Ось що розповіла про нього дочка Валя.

У нашому роду мельникували з діда-прадіда. Наш дід  Таран Василь Дмитрович, дядьки Роман, Сава, Микола, мій батько Григорій, - всі були мірошниками.

Батько приїхав сюди з рідної Ново-Ігнатівки. Роман повернувся з війни без ноги, Сава загинув на фронті.

Тато ніби продовжував оберігати честь роду мірошників, то й був неперевершеним майстром своєї справи. З раннього дитинства, з 14 років. Для нього отой височенний одинокий гордий млин був як жива істота. Григорій Васильович беріг його, переживав за нього, щоб не дай Бог, не знесло вітром, не залило дощем, непоточено шашелем. А коли непогода – батько не спить, серед ночі бігає поглянути, як там, чи все ціле. Та все було в порядку. Бо зроблено млин з міцного дерева, дошки були широкі, товсті. Цегла – не розбити. Все міцне, добротне. А на самому вершечку – флігельок металевий. З красиво вимереженою датою  «1897». Він легко повертався за напрямом вітру, а батько тоді повертав увесь млин у потрібний бік. Були і такі напружені непогодні дні, що доводилося вилазити аж на вершечок крутосхилого металевого мокрого даху. Тоді сюди йшли чоловіки чи не з усього села, рятувати млин. І тільки  «Гриша – красівий» був на даху. Внизу жахалися, сперечалися в напруженому чеканні: чи застрахований він вірьовкою чи ні:

 - Прив’язаний!

 - Ні!

Нічим не прив’язаний. Велика любов до свого млина, неймовірне натхнення, спритність і мужність – його рятівники.

І коли за наказом Володимира Петровича Ворошилова    Клименко Віктор Дмитрович розтягнув млин трактором, тато, уже будучи стареньким, часто ходив на те розвалля і плакав. Кому заважав цей красень?  Чи руйнацією історичних пам’яток осучасниш село чи місто?  Чи стануть від цього благороднішими наші нащадки…

А вітряк знесли, як свідчить Суєтов Валерій Павлович, тому, що він був уже в аварійному стані. А то було улюблене місце дітвори. Небезпечно...

Вигін. Навкруги посадки  -  значить затишок. То ж самі крутили крила і залюбки каталися на них, не боячись висоти. А який широкий кругозір звідти!

 А дата  «1897»  - свідчення того, що селу Осикове далеко за 100 років. Це дата офіційної реєстрації.

 Так, не махає крилами розбитий вітряк. Та село без нього не стало безхлібним. Свідчення цього – довжелезні бурти дорідного зерна на току влітку. І безперервний гул моторів, які приводять в рух безліч різноманітних машин по очищенню і переробці зерна: на крупи, на борошно різного помолу.

І зараз є відчайдушні хлопці –верхолази, що ретельно слідкують за роботою двигунів, які розфасовують крупи і борошно, зашивають мішки, вигружають і загружають… В роботі мовчазні, припудрені борошном, вправні і насторожені. Спасибі вам, Любов Петрівна Конопля, Надія Олександрівна Богодух, Олена Анатоліївна Філіна, Світлана Юріївна Фалалаєва, Олександр Миколайович Темнюк, Віктор Іванович Розумовський та інші.

 

Чи вірите ви в свою долю?

Після закінчення навчання в Селідівській школі-ресторані від Старобешівської районної споживчої спілки  я працювала в кафе селища Старобешеве, хоч направляли мене  в  Осикове. Тут я познайомилась з моїм майбутнім чоловіком, який після армії вчився на курсах трактористів при Старобешівській райсільгосптехніці і ходив обідати в наше кафе. Познайомилися і позакохувалися одне в одного. Вирішили одружитися. І що ви думаєте? Мій наречений виявляється з Осикове. Ну хіба це не воля долі?

Тепер вже я прошу  перевести мене на роботу в Осикове. Так я стала завідувати Осиківською шкільною їдальнею. Вона на той час тільки відкривалася. Потім з 1971 по 1991 рік (17 років) працювала тут же поваром до закриття цієї їдальні, яка знаходилась в старій будівлі школи.

Той час можна назвати справжньою турботою про дітей! Обов”язкове дворазове харчування, гарячі сніданки і обіди, три групи подовженого дня з першого по восьмий класи. А з 1986 року, коли в школу почали ходити діти з 6 років, було триразове харчування.  Вимоги до цього ставилися дуже суворі. Скільки було перевіряючих!  В першу чергу  - санстанції, потім  -  народний контроль, батьківський комітет, сільрада, уповноважені від педколективу вчителі, директор. Іноді бувало по декілька перевірок на день. Вимоги до дитячого харчування були жорсткими:   різноманітність страв, калорійність, стабільна ціна -  сніданки  - не більше 20 копійок, обіди  -  25 копійок.

Пізніше колгосп імені Чапаєва збудував красиву  велику типову їдальню. Місця було багато, то й вирішили тут і дітей харчувати. Я теж перейшла в нову  їдальню. Все ідеально.

Та настали нові часи. Харчування дітей майже випало з уваги. Замість гарячих обідів з’явилися  чіпси, сухарики, жувачки,  «Мівіна»… Навіть цукерки і шоколадки відійшли на другий план.

А життя продовжується.

Спочатку я думала, що живу в селі тимчасово, бо тут нецікаво. Тільки б закінчити Запорізький кооперативний технікум. Та поки його закінчила, з’явилися нові друзі, куми, аж вісім хрещеників!  Та й своїх двоє  діток. Майже щотижня якийсь видатний захід: то весілля, то проводи в армію, то дні народження, то хрестини, то іменини… І скрізь я конче потрібна. Куди там виїжджати! Ніколи. Бо все проходить весело, всім селом. Весілля і проводи – то на 200-250 осіб. Ми з Петром завжди були запрошені. Я звикла до людей. Полюбила їх. Вони мене. Ну куди їхати?  А як же село без нас? А як ми без нього, та й їхати до кого? Тут ми й гарний будинок побудували, і все, що треба для господарства. Тут наші діти народились і повиростали. Ось уже 33 роки мого життя пройшло в Осикове. Та тут же відбулося становлення моєї особистості, тут формувався мій характер. Хто я для цих людей,  і хто ці люди для мене?  Ні, тепер я і моя сім’я  - невід’ємна частиночка нашого села.

Живу я в Кашпорівці,  а працюю в Осикове, тому добре знаю мешканців нашого дуже розтягнутого на 12 кілометрів села. Добре знаю всіх дітей, бо виросли вони на моїх очах, бо всіх годувала в шкільній їдальні.

Іще, як  в пісні з кінофільму «Дело было в Пенькове»:  «На деревне не скрыться, не спрятаться в стороне от придирчивых глаз». У мене цими  «придирчивыми глазами»  були мої співробітники. Ми в літній час, коли у дітей канікули, підміняли працівників місцевого кафе на час відпусток. Мені доводилося працювати з жінками набагато старшими від мене, ровесниками моєї мами.  Це  -  Лісоводська Лідія Степанівна,  Нікітенко Галина Степанівна,  Нікітенко Алла Микитівна,  Заварзіна Антоніна Федорівна,  Четверик Ганна Овер’янівна,  Зайцева Валентина Михайлівна. Усі старожили прекрасно пам’ятають цих жінок. І чого коштувало мені, молодій і чужій, прижитися в цьому колективі.  Кожен неправильний крок підлягав критиці, повчанню…  Але і з ними я знайшла спільну мову:  з усіма дружила, користувалась повагою. Та і в селі ніколи не була  «сірою мишкою».

Комсомольські суботники – ми з Петром там, вечори, свята  -  ми там. Після закінчення жнив  -  на море  -  а як же  без нас?  Під час президентства Горбачова вийшов «сухий закон».  Ми вирішили підтримати цей почин. Бібліотекар А.Л. Суєтова  запропонувала організувати сімейний клуб « Я+ти».  Ми  з чоловіком  -  активні його учасники. Приносили з дому що-небудь печене, готували чай.  Але наші чоловіки все одно умудрялись  «роздавити пляшечку».  Хоч і «сухий закон», та не може слов’янська душа без чарочки. Так віками велось. Тому і не прижився у нас  «сухий закон».  Вечори були дуже цікавими, ходили з задоволенням.

Є, звичайно, переваги у міських жителів перед сільськими, зате немає у них тієї простоти, безпосередньості.  Тут кожен знає одне про одного все, як у великій сім’ї.  Хороше і погане все на виду і на  «язиках».  Про гарне поговорили і забули якийсь час  (як, наприклад,  ювілей села), а погане обговорюється аж до  наступного  поганого.  Так і живе село, із дня в день, із року в рік, із десятиліття в десятиліття… З своїми традиціями, моральними цінностями, обрядами.  Всі, хто бували на весіллях у нашому селі із приїжджих, довго потім розповідають  про них своїм знайомим. Побувавши на весіллі у Гаврилових, сваха – горожанка, педагог за освітою, була вражена: «Я  не сподівалася, що в наш час, коли людям, здається, не до свят (при безробітті, без зарплати) вміють так дружньо  і красиво веселитися».

Є у нас і свої фразеологізми. Взяти хоча б оці:

«Дружні, як Костеві собаки». Жив у селі дід Костя Осипов. Було у нього багато собак. Були і мисливські. Так він міг без рушниці ходити на полювання. Собаки у нього були такі дружні, що могли і так зайця спіймати. Так в селі і повелося: якщо збереться купка балакучих осіб, і виникне найнесподіваніше обговорення, то про них кажуть:  «Дружні, як Костеві собаки».

«Ділов, як у Куліша з молоком». Віля Куліш парив на тваринницькому комплексі  сухе молоко і дуже не любив, коли його відволікали від роботи, відмахувався словами: «У мене діла. Мені ніколи».  Дотепні осиківці тут же підхопили цю фразу.

А ще у нас кажуть: «Сходи по воду до Кульганової  криниці». Жив дідусь Кульган, із родників зробив криницю. Викопав і обгородив. Весь час брали там воду,  поки по Кашпо рівці не провели водопровід.  Але криниця залишилась, залишилась пам’ять про нього і цей вислів.

 Все було б добре, якби можна було   сказати, що село живе й процвітає. Та,  на жаль, село поступово згасає, ледь жевріє  осередок культури, місцевий красень - Будинок культури потребує капітального ремонту. Люди не ходять зараз туди на концерти, ніхто не співає, ніхто не танцює…

Молодь виїжджає із села у пошуках кращого життя. Село старіє. Людей вмирає більше, ніж народжується.

Яка ж доля чекає на тебе, моє рідне село?

Невже  піде  зворотній відлік і прийдемо знову до того, з чого починали? Це питання до політиків. А це вже інша тема. 

 Юрцаба Лідія Михайлівна,

депутат Осиківської сільської ради п’яти скликань.

 


 

Життя духовного основа

Осиківська церква «Покров Пресвятої Богородиці» довгий час об’єднувала жителів довколишніх хуторів села: Берестяни, Шевченки, Виносливий, Володарське, Стояни, Кашперівка, Платонівка, Гризівка і навіть Кленівка.

Прихожани церкви (землероби, садоводи, скотарі, каменотеси, слюсарі, бджільники…) – люди доброї веселої вдачі, але законопослушні, богобоязливі, ввічливі. Свято дотримувались церковних обрядів: починали життя з омивання і хрещення батьками в церковній купелі, вінчання при створенні  нової сім’ї,  відмолювання гріхів у воскресні та святкові дні, поклоніння усім святим зі словами подяки за здоров’я і сили  для важкої селянської праці, за щедрі урожаї, за хороші приплоди худоби… А за це кожен парафіянин щедро обдаровував церкву. Сюди несли і заощаджені копієчки, і купували лоєві свічечки для Угодників Божих, а на великдень – і пасочки з крашанками, і сало, і ковбаски, і грудочки цукру.

Церковні служителі з цього не наживалися. Різні доходи йшли на обладнання церкви. Так з’явилися дорогі ікони, позолочені ворота всередині церкви,іконостас, таємнича плащаниця, вівтар, важкі оксамитові хоругви, темно-червоні, жовтогарячі.

Ще й досі у мене перед очима золочений іконостас. Кажуть, зараз він десь у  Моспіне. Батюшки були  чужі.

В 30-ті роки все церковне почали нищити, розтягувати. Правда, її служителі дещо приховали...

 Параска Якимівна Таран           (Остапенко) в церкву «Кирила і Мефодія» (Тімірязево) з Осиківської церкви передала «Псалтир», вази для підсвічників.

Як і всі церкви України, в 60-ті роки закрили і нашу церкву. Послали жіночок з наряду, аби ті все позривали і попалили. Попалили. Як вороже народові, його комуністичній свідомості. Та не все.

Служителі церкви Байрачний Семен, Руденко Сергій, Остапенко Яким дещо заховали в своїх дворах. Дещо жіночки з наряду прихопили собі в хати. Якусь мізерню. Але вона є. І свято зберігається, передаючись від покоління до покоління. Від серця до серця.

А саму споруду церкви знову переобладнали. На цей раз під гараж колгоспу. Місце зручне. Обнесли височезною огорожею. Крупно панельною. Пізніше, коли остаточно вилізли з повоєнних злиднів, вибудували на бугрі цілий комплекс для ремонту і збереження сільськогосподарської техніки… Колишній церкві залишили одну тільки назву: гараж.

Поступово споруду потроху розтрощили, рознесли. То для потреб господарства, то для приватних потреб. По камінчиках. Та святість залишилася в кожного з нас, осиківців. В різних пропорціях…

 (записано з уст Астахової Ніни Дмитрівни  с. Володарське)

 

Спогади старожила

  Мої найсвітліші спогади дитинства тісно пов’язані зі спогадами про церкву «Покров Пресвятої Богородиці» в с. Осикове. Мама моя мала музичну освіту. В дипломі був запис: «Соліст оперного театру». Від природи вона мала чудовий голос і, як кажуть люди, була дуже красива, мала приємну зовнішність.  Жили ми в Макіївці дуже бідно. Злидні змушувала якось викручуватись, тож мама сотні разів перетрушувала сімейний гардероб, вишукуючи, що ж поміняти на зерно. Проміняли на зерно і мій золотий хрестик, найдорожчий для мене. От і «курсувала» здебільшого з торбою майна від Кутейнікове через Осикове, на Моспіне, Киселівку, шахту Капітальну…  Одного разу в цій довгій дорозі познайомилася з Малаштою Гаврилом, який запропонував їй роботу регента в церкві. «Регент» в перекладі на сучасне поняття – керівник церковного хору. Мама погодилася. Кам’яна сторожка церкви була дуже холодна. Мені тоді було шість років, і мама боялася, щоб я не простудився. Тому зимували ми перший рік у тьоті Галі Баранової. У неї було два хлопці: Петро і Борис.  На цій же вулиці жили Жора і Толік Палкіни, Коля Гордієнко, Вова Палкін, Саша Харченко. А найближчим моїм другом був Міша Бакай. І кожен з нас мав своє вуличне наймення: Пітьорка, Гріда... Так з’явилося багато друзів і почалося нове життя.

При народженні дитини батьки зазвичай несли її в церкву хрестити.

Пам’ятаю цікаву пригоду: прийшли люди з Берестян немовля хрестити, а кумів немає. І тут нікого. Тоді взяли в куми мене, шестилітнього. Я й зараз не знаю, чий же я хрещений батько на  Берестянах.

Батько займався бджільництвом, а ми з мамою скрізь ходили. І аж на Колоски. Любив я з мамою ходити до діда Свирида Клименка. Це височезний, величезний козарлюга. «Хап» з чорною бородою. «Сторож ставка» - називали ми його. На його подвір’ї завжди було людно і гамірно.

Пам’ятаю і діда Крамаренка Івана. А його брат Григорій вимурував добрячий будинок для сина Льоні. Разом з бабусею вони завжди припасали з осені мочені і свіжі яблука зі свого саду. А взимку ними щедро пригощали колядників і щедрувальників. Діти добре знали, хто чим пригощає по всьому селі. І до Крамаренків обов’язково заходили, хоч які б не були снігові замети.

Мама швидко й надійно вписалася в життя села, у неї з’явилося багато хрещеників. Мамина хрещениця і Остратенко Авеліна. Вона довго підтримувала з нами зв’язок, хоч жили ми в різних містах (Макіївка, Таганрог. Ріднило Осикове). В селі ще пам’ятають її веселу вдачу лідера, чудовий голос її і брата Валентина Карповича, який привіз аж з Кіровоградщини красуню-дружину Раю.

Мама не могла не звернути уваги на наші сільські таланти – і взялася за свою справу: організувала церковний хор – півчу службу. І загримів густий бас діда Свирида, і зазвучали альти і тенори Більдія Петра, братів Байрачних Семена та Кирила, Остратенка  Мойсея. А над ними злітали високі голосочки  - сопрано і меццо сопрано Веремієнко Уляни Миронівни (головної ведучої хору), Вінниченко Даринки Іванівни, Корнієнко Векли Федотівни, Розсомахи Марфи Іванівни, Руденко (Малашти) Надії Гаврилівни, Таран Мотрі Максимівни.

На вихідні, на великі й малі свята годилося йти до церкви. Вона сама нагадувала про це, скликаючи бовканням великого дзвону, якому радо підспівували різноголосі дзвоники. Треба було вміти перебирати руками і пальцями вірьовочки на дзвіниці, щоб створити мелодію, закличну і урочисту, веселу й грайливу. Це дуже вправно робив  дзвонар – дідусь Руденко Сергій, який мав три дочки: Софію, Федосію і Хіврю та сина Карпа.

 Красива мелодія церковної пісні, чудові чисті голоси її виконавців, а не чарка, надихали, навівали прекрасні почуття, освіжали розум, робили людину ніжнішою, благороднішою, стійкішою, витривалішою. Може у великій мірі благородство, висока мораль, душевна краса українців завдячують вірі в «Духа Святого, Господа животворящого»,  вірі в «єдиную і святую соборную і Апостольськую Церкву» (з молитви «Вірую»).

Може тому і наші воїни-захисники, воїни-визволителі такі мужні і відважні, бо в душі кожен з них мав Ангела Божого,, Хранителя свого святого, який « від всякого зла оберігав, до благих діянь настановляв, на путь благий направляв» (за молитвою до Ангела Божого).

А тепер я хочу звернутися до нашої молоді, до своїх онуків. Ми, діти війни, встигли пожити в різних умовах: і у війну (ще несвідомо), і в післявоєнну розруху, і в «хрущовську відлигу», і в нинішню кризу, кризу більше духовну, ніж матеріальну. Пережили багато чого, не втративши ментальність українця: чесність, порядність, самоповагу, працьовитість, благородство.

Ми не знали слів «кілер», «теракт», «секс», відносно пізно побачили телепередачі, в тому числі і вульгарні. Ми бігали в сусіднє село в кіно і мріяли мати багато книг, хоч не мали таких необхідних підручників. Тепер у мене все це є: дбав дітям, онукам-підліткам. Це книги про неймовірні пригоди героїв Жюль Верна, Майн Ріда, Фенімора Купера… Та стоять вони в книжкових шафах мертвим капіталом…

Яка  душевна гіркота! Чому так! Чому пустують береги ставка, не озвучені дитячим  гармидером, переливчастим сміхом?

Невже всі стали такі старечо мудрі і малорухомі, що хоч візочками з віялом запасайся? Як у китайських вельмож.

Тільки хто ж возитиме вас?

Дай Боже, щоб ці думки були лише старечою боязню.

 

   Вінніченко О.В

 


Категория: Мои статьи | Добавил: osikovo (03.10.2008)
Просмотров: 767 | Комментарии: 4 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всего комментариев: 1
1  
Мне срочно хочется поговорить с кем-нибудь по теме. Кто любит интересное общение, стучите в асю

Имя *:
Email *:
Код *:
Конструктор сайтов - uCozCopyright MyCorp © 2017