Вторник, 26.09.2017, 16:32
Приветствую Вас Гость | RSS
Главная | Каталог статей | Регистрация | Вход
Меню сайта
Категории каталога
Мои статьи [164]
Форма входа
Поиск
Друзья сайта
Наш опрос
Чи треба створювати сайт рідного села?
Всего ответов: 50
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Село Осикове
Главная » Статьи » Мои статьи

Село Осикове:5

Село Осикове:

історія,сучасність- 5


Осиківська мозаїка

Село Осикове  зручно розляглося на берегах  балки, по дну якої протікає  джерельна річечка Осикова, що поповнює своїми водами Кальміус. Все є в селі: і ставочки, і сучасні вже млиночки, і вишневі садочки. А основа його – ряди чепурних будинків, цілі вулиці.  Рівні, чисто прибрані дбайливими господарями.  В основному вже старожилами.  Хоч багато з них поз’їжджалися сюди з усіх усюд: з Полтавщини і Харківщини, з Кіровоградщини і Житомирщини, із Закарпаття і Хмельниччини, з Ростовської області і Бєларусі,  із Молдови і Сибіру… То ж і кажуть, що село наше – це краплина України. А осиківці – народ шанований, та й сам собі ціну знає, бо причетний до всього:  і до найважчих робіт, і до найтоншого виду мистецтва.

 

***

Це слово про вишивальниць. Бо вишивання – улюблене заняття і молоді, і людей літнього віку. Вишивкою оволодівають і на уроках трудового навчання в школі, де  діти одержують навики народної майстерності, творчості.  Постійно беруть участь в конкурсах.. На обласному конкурсі  «Таємниця народних ремесел» за вишивки  «Весільний рушник»,  серветки  Дяченко Наталка зайняла перше місце. На обласній виставці, присвяченій 75-річчю Донецької області були виставлені роботи Тарасенко Юлії, Ковальової Насті, Лопатка Марини. Далеко за океан, з  Осиківської школи разом з гостями Канадської діаспори поїхав вишитий у  гронах калини український герб.  Це в деякій мірі перемога і Долгової Лідії Іванівни, учителя трудового навчання, учителя –творця. Вона працює за власною програмою, її кабінет містить тисячі несподіванок. Чого  вже тут тільки не навиробляли! І прикраси з бісеру, і сувеніри з природного матеріалу (соломки, сухого листя, комбінації жолудів та горіхів). А  м’які іграшки! Зачаровують полохливий зайчик, задерикуватий песик, лагідне сонечко.  Та основна увага українській вишивці:  рушники, серветки, скатерки…  І все це зроблене руками дівчаток 5-11 класів.

І підтримують цей інтерес батьки.

Багато хто в селі має власноруч вишиті портьєри, наволочки, рушники, сорочки, навіть художні картини. Може це вже не модно?  Не думається, що сучасні мальовані порт”єри краще. А все ж зараз майже все приховане, або викинуте на горище. Може не в моді вина, а інший ритм життя, нестача часу. Так. Не вистачає часу на вишивання, на читання книг, навіть на мелодійну пісню і плавний танець! Одні ритми-ритми-ритми. Навіть диктори теле- і радіопередач перейшли на скоромовку: боротьба за секунди.

В швидкому життєвому темпі набуваємо безліч знань, переварюємо інформацію, щось втрачаємо, щось осучаснюємо. Тому особливо цінне те, що створюється індивідуально, здебільшого, на одинці з власною долею, душею, в унісон струнам свого серця.

Мабуть, як в усі часи, цінне, прекрасне народжується в зіткненнях з протилежним. Романтизм і прагматизм. Бідність і багатство. Емоційність і цинізм. В українській літературі з’явився новий тип  сучасних молодих, енергійних людей  -  юнаків. «… прагматичні, багаті… холодні й цинічні. Вони і на побачення приходять з мобілками, аби не прогавити потрібного дзвінка, не впустити своєї вигоди. І тільки розмов, що про бакси, круті тачки, купівлю, продаж. А в душах -  порожнеча» (Ол. Глушко – Л.У. 13.03.2003). Немає у нас в селі багатих і з «крутими тачками», а от з порожньою душею…

Чи може морально здорова людина з експонатів музею народної творчості (вишиванок!) зробити ганчірку, щоб потім мити нею чоботи? Глянула Інна Дробчук (Яценко) на ганчірку, яку їй дали в Осиківському Будинку культури помити чоботи, - а то її мами вишиванка! І розхотілося дівчині бути на дискотеці. І зникло у її мами бажання творити голочкою з ниточкою дива. Бо те, що вишите-вимріяне рознеслося, розпорошилося: то в райцентрі залишили, як найкраще, то в Будинку культури, як доказ вашої високості… А насправді  -  ганчірка для чобіт.  А дома для дітей, для пам’яті нічого не залишилося. І душа відвернулася. Ні, її не  вбили, тяжко поранили, вона воскресне в чомусь іншому. Не все ж і не у всіх усе загинуло. Не тільки ж глухий тупіт в неомелодіях заполонив наш світ. Спів душі був завжди вищим  над усе. То ж вашу справу, шановна Раїсо Юхимівна Дробчук, продовжують багато односельців.

 

***

Горбутяк Анастасія Юріївна приїхала в с. Осикове в 1983 році. Тут жили вже двоюрідні сестри: Номеровська Аня та Юрченко Соня. Приїхала до них в гості та й зустріла свого судженого. Довгими зимовими вечорами любили вишивати.

« У нас в Закарпатті всі люблять вишивати, і не тому, що сумно, просто це потреба душі  -  виразитися в красі. Вишивала і моя мама, і бабуся. Це захоплення передалося і нам, трьом сестрам. Правда, вишиваємо тільки я та молодша сестричка,  а старшій ми дарували свої вишиваночки. Їй це дуже подобалось. Нам  -  теж. Так і зібралося в неї багато вишиванок, на музей вистачить.

Неповторною  рукодільницею була наша мама. Вона і шила, і в*язала голками і крючками. Є в неї вишиванки простим і болгарським хрестиком, гладдю, ялинкою, найрізноманітнішими стіжками.

Ми ще маленькими придивлялись до цього маминого чаклування, а уже з першого класу я навчилась вишивати нескладні малюночки.

Зараз моїх робіт дуже багато. Навіть килим вишитий красується над ліжком. Є накидки на крісла, покривала на диван, скатертини на письмовому і журнальному столиках,  серветочки в серванті для чайного сервізу. Багато серветок і рушників дарувала донечці і до дня народження, і на будь-який незабутній випадок. Весільні рушники для доні вишивала власноруч. Це таке святе діло.

Є в мене і пасхальні  рушнички.

Вишивала я і сорочки дочці і сину для виступів на шкільних святах. Сину зробила сорочку-вишиванку, коли він пішов у перший клас. Саме тоді Осиківська школа знову переходила на навчання українською мовою, і мені так захотілося, щоб синок був на своєму першому дзвонику в українській вишитій сорочці. Я так була захопилася, що вишивала цілу ніч.

 Раніше важко було десь купити полотно і нитки, то я аж в Закарпаття по них їздила, а заодно і всіх родичів провідувала.

Зараз уже й дочка вміє вишивати, і син. Правда, він мені твердить, що це не чоловіче заняття, і вишивав тільки, як домашнє завдання від уроків праці в школі. Вишивав чесно сам.

Мрію вишити все для онука: і килим на стіну, і покривальце, і наволочку, і рушничок, і сорочечки  -  щоб була пам’ять від бабусі Настусі.

Хай здійсняться Ваші мрії, дорога наша Осиківчаночка із Закарпаття, шановна  Анастасія Юріївна!

***

Привітна, мила, ще молода жіночка радо запрошує до свого будинку: «Заходьте, заходьте, здрастуйте.  Знала, що прийдете». Знала і  я, що йду до майстрині:  читала про її роботи і бачила їх на святкових і тематичних виставках навіть в районі, в області. Нічого несподіваного.

І все ж переступила поріг  -  і мурашки поповзли в ногах аж по  коліна: чи не в церкву я потрапила…  Ікони, ікони наших святих прямо зразу з порога, а там далі, в іншій кімнаті, - величезне панно: «Ангел-хранитель  проводить дітей через кладку». Роззирнулася ближче: а тут очі, очі, строгі, добрі, мудрі. Поважні обличчя, що випромінюють на тебе і засторогу від негожих вчинків, і благословення на добро, на чисті, щирі стосунки із світом.

І все це вишиванки.

Кожна робота світиться, спонукає до мовчазного спілкування, душевного очищення, приголомшує, зачаровує вишуканістю, чистотою, незбагненною красою кольорів.

Отож прямо з порога вас вишивка вітає радісною новиною: «Христос Воскрес! Воістину воскрес!». І так тричі:

1)      хрестик, складений з десяти крашанок,

2)      пасочка із свічкою і трьома крашанками,

3)      Ісус спускається на землю прямо в гніздечко з лози, в якому лежить три крашанки.

Далі  - центральний образ вишивок -  Ісус Христос сидить в кріслі, винесеному на зелений-зелений килим. В руці тримає біблію, через обкладинку якої горить любові жар до всього живого.

«Микола Чудотворець»,  «Матір Божа», «Архангел Михаїл»,  «Святий Петро», «Свята родина», «Покрова» з сивим рушником, щоб захистити козаків.  Є  навіть  «Ікона Вишгородської Богородиці»,  «Богородиця Знамення», «Святий Георгій»,  «Святий Пантелеймон», «Свята Трійця», «Божа  Мати», «Мадонна».

А скільки роздаровано! Починала вишивати з подушечок. Навишивала їх повну хату. Ось на подушечці вляглася  «кицька», яка підмуркує тобі свою пісеньку, на інших  - найрізноманітніші чудо-квіточки, що обвівають твій сон-відпочинок пахощами і красою. А ось  «Підкова на щастя». Скільки цих подушечок-думочок (як говорила моя мама). І кожна  -  неповторність і краса.

Вишивала блузи, сорочки, рушники.

Весь час згадується рідний край: Житомирська область, Любарський район, село Іванківці.  В сім*ї  було нас шестеро дівчат, а вишивають тільки двоє. Дітям вишивки не дарую. Вони самі добре вишивають. Радує своїми роботами Оленка, дочка. В селі  -  Митчик Олена Петрівна. Є в мене і послідовниці: сусідка Коваленко Рая і її син Сергій теж ікони вишивають.

Черпаю наснагу в основному з журналу «Жінка». Дуже вдячна всім, хто його випускає. Нитки привожу з Житомирщини. Як же забувати рідний край.

А ось іще куточок - символи років по  східному гороскопу: «Рік свині», «Рік кота», «Рік собаки»…

Розмова швидко закінчилася. Спека починається. Поспішати робити щось треба. Ні, не вишивати. Влітку руки шершаві, нитки розпушуватимуться, шерстяні ж. А ось тільки впораємося з городами, я знову -   на диван, своє улюблене містечко із спеціально прилаштованим світильником, і заспіває моя голочка. І поведе у храм  Господній.

Ось такою була моя короткочасна зустріч з давно знайомою, всіма односельцями шанованою, нашою знаменитою вишивальницею, Гуменюк Любов’ю  Петрівною – вишивальницею п’ятого  родового покоління.

 

***

Жінка – іскра. Іринка – іскринка.

Буває таке?  З’явилась, швидкомовкою розпорядилась, розставила все по своїх місцях – справилась.

Така в роботі скрізь: диспетчером в гаражі, активісткою в житті села, дружиною, матусею трьох дітей, бабусею чотирьох онуків – дома. І все кругом  - бігом, а,  може так, між іншим…

Тепер зрозуміло, де ото в людини скільки вільного часу береться. І не під тином же його просиджувати, плюхаючи смажене насіння. Та куди там! Ой скільки див  всіляких на світі! Не встигаєш оговтатися від вражень. То й виливаєш їх з душі на різноманітні клаптики, листочки, папірці, соломку… Тут  уже й помічниця в Лотохової Ірини Михайлівни з*явилася – звичайнісінька голочка з ниточкою, чи то сірою, чи то чорною. І пензлик, як у справжнього художника. Прочитала книгу Пікуля  -  з*явилась аплікація з лоскутків – героїня роману  «Акінесан».  Вразила «Роксолана» Загребельного  -  поселилася в їх будинку  красуня  Роксолана. І засміявся страшно розумник і провідець Квазімодо  Віктора Гюго.  Матеріалізовані навіть герої телефільму «Маски». Хоч нинішніх телепередач Ірина уникає: від них тупієш, каже.

Довелося відвідати по телевізору театр японської мініатюри – з*явився «Танок  метеликів» з чорно-рожевими переливами-блискітками. Послухала з дітьми польську казку  - і з*явилися  «Три королі». Такі грізні. Треба тільки вміти їх побачити, щоб не вскочити в халепу.

Захоплює і «Календар віку. 2000 рік»,  кожного місяця-листочка. Кого тут тільки не зустрінеш, на цих аплікаціях. А тумбочка застелена не просто серветкою, а «Бабусиною шкатулкою», тобто серветкою з ґудзиками. Я побачила тут Чумацький шлях, що висне зорями над нами. Іринка засміялася: «Кожен бачить щось своє.».

Живе сім’я Ірини Михайлівни біля ставка. Гарбузи з городу прямо в ставок заскакують, стежку заплітаючи. І,  думаєте, там вона не зустріла русалочку, і не перенесла її в свою картинку-вишивку. Є тут і «Русалочка», і «Мавка». Техніка вишивання найрізноманітніша: і гладь, і хрестик, і машинний стібок.

 Важко говорити  про творчість Ірини Михайлівни нам, непідготовленим відвідувачам її хати-галереї, чи то музею.

Як все в неї починалося?

Маленькі діти, хатня метушня, чужий край, чужий говір  -  і линуть думки на батьківщину – крайню Північ.  Так з’явилися «Северяночка» (використано хутро з оленя і норки),  «Яранга» - хатинка з вогнищем, а над нею  - глибоке північне сяйво  і сонце в чорних пелюстках, бо воно тут тимчасовий гість.  Потім захоплення дітьми -  «Донечка Маринка». Фон рожевий, як і личко, а обрамлення – ніжний гіпюр. Над нею  -  вишеньки-ягідки. Це вже  - Україна, теж уже рідний край.

 Домашні завдання дітей спонукали маму змайструвати саморобку  «Новорічна хатинка», де сховані листи до Діда Мороза її вже дорослих дітей, а в хатинці -   і шпалери, і килим, і піч, і дрова, і свисток-півник, і скринька з подарунками, і навіть картини на стінах!

Вражає  «Крашанка» із страусячого яйця. Ніби закрита квітка з чотирьох пелюсток. Кожен – певна  пора року,  розділяє їх два переходи.  Верх – сенс життя, душевна рівновага.  Дно -  наш життєвий шлях – спіралька різнокольорова, бо всі ми різні, кожна мить в житті – неповторна, як і листочки на дереві.

Панно «Ключі». Знаєте, в житті чого тільки не буває, різні перепитії. Діти маленькі. Чоловік серйозно захворів і попав в лікарню. А він же для нас  -  опора для сім’ї.  Який же вихід? З любої ситуації повинен бути вихід. Треба тільки підібрати ключик.

  Не треба доводити, що Ірина любить квіти: васильки, троянди, чорнобривці. Все збирає, засушує в книгах, а потім  - на скло,  на  свою не намальовану картину. Це флористика, як пізніше вона дізналася. Дозволимо собі тільки назви перерахувати:  «Золотий смуток» (з жовтого тюльпану і курячої сліпоти), «Акварель», «Маскарад», «Анютини глазки», «Троянди», «Серьожка» (син – інтелігентний, високий – побачила в гладіолусі), «Віта Анатоліївна» (ніжність з лілії, гладіолуса і стебел жоржини), «Русское поле» (батько Ірини з м. Горького, а  мама – сибірячка, ось і завітало до нас це поле з ромашками, маками, метеликами), «Сиреневый туман» (з хризантеми і ковили), «Экстрим» (з троянди червоної і жовтої та сон-трави), «Рибак» (з листя каштану), «Мак», «Весна», «Зима»… Кожен виріб, як картинка, акуратно викладені на скло рамочки. Рамочки купує (цієї зими купила їх на 230 гривень).

-Добре, що в нас з чоловіком Сергієм  - чудова сімейна гармонія. Він завжди спонукає до творчості: «Ну іди роби своє діло», «Ану, що там у тебе вийшло?», «Скільки треба, стільки й купуй ниточок, рамочок, голочок».

Спасибі Вам, Сергію Аркадійовичу!

Допомагаючи  дітям виконувати домашні завдання, навчилася і сама вишивати. Так з*явилися вишиванки: «Мама з колискою», «Мальва», «Бандуристка», «Дитинство» - хлопчик, дівчинка, млин, вишні, квіти, віночок, сонце, віддзеркалене в ставку. Та воно ж в житті так буває: всякі ситуації. Вишиваю на чистому полотні, не люблю по малюнку, це  технічна робота. Я люблю авторство,  свободу.

Навіть досвідчені мистецтвознавці не можуть визначити техніку виконання робіт Ірини Михайлівни.

Писати картини маслом Ірина Михайлівна почала теж якось спонтанно.

«Сон на Білих горах» - крижані білі гори, мисливська хатинка і глибоке синє небо з місяцем.

- Все мені сниться мій рідний край, і я все шукаю там свою хатину, - розповідає майстриня.

А ось «Вечір»  -  картина-враження під Маріуполем. Весна, вечір, безмежна синява, відблиск сонечка, струнке дерево висохле. Чому воно загинуло? Така краса…

«Русалка»- навпаки - «Дерево».

 І над усім  оцим творінням  - на чільному місці  -  іконка «Ісус Христос» - «Моїй душі спасіння. Спаситель.». Виготовлена все тими ж талановитими руками.

Ось так і живе в сплетінні душевної поезії і житейської прози Ірина Михайлівна Лотохова. Незахищена своєю красою, природною обдарованістю, ні від біди, ні від журби, в постійному чеканні вільної хвилиночки і спокійного дня.

В п’ятдесят років, виявляється,  ще так далеко до підведення підсумків.

 

****

Як добре влітку відпочити в холодочку, та ще й у розкішному прохолодному кріслі золотистого кольору, зробленого з гілочок акації. Посидіти в ньому, набратися сил від здивування, захоплення. Посидіти в хаті –майстерні мовчазного сорокарічного чорнявого красеня-мужчини… Сором*язливий. Карі очі привітно сяють, а руки – і всесвіт общупають. Саме руками він говорить з природою, а потім ними ж переповідає все людям. Дивина. Не дідусь, а стрункий молодик,  вродливий, знаходить себе наодинці спілкуючись з природою. У звичайній гілляці він бачить якийсь образ: чи то тварину, чи то змія, чи то казкового героя. У нього все говорить. З пенька виринає обличчя лісовичка, З кори вже сухої акації – чудернацькі риби і дракони…  Незвичайні лавочки, вішалки для одягу і безліч дрібних саморобок. І все -  з гілочок акації, зачищених, покритих лаком.

І це ще не все. Зупинили, знайшли Колю камені, камінчики з дірочками, їх ще «курячий бог» називають. От і виникла ще одна колекція.

А вже великі камені  -  це не просто будівельний матеріал його паркану, альтанки. Кожен камінчик несе якусь інформацію. «Тут вся історія Ісуса Христа», -  повідомляє господар незвичайного подвір*я. Незвичайного, бо скрізь лежать купки каменю в чеканні свого часу. А час обов*язково настане, коли гляне на нього господар свіжими очима, знову побачить щось незвичайне. І закипить натхненна робота, вимотуючи фізичні сили, задовольняючи духовні потреби, дивуючи оточуючих.

Такий ось він у нас, осиківець  -  Вітчинкін Микола Миколайович.

 

***

Глечики, горнятка, макітри, маслянки, полив’яні і просто випалені, обов’язково різної форми. Все це добро зберігає Нікітенко Галина Степанівна, як пам’ять про дідуся Петра Самофалова. Можливо, ще не одній господині в селі служить його посуд з  чистої глини. Займався він гончарством в повоєнні роки, робив посуд для своєї сім’ї та на продаж. З цього й жили.

Згадаймо про мудрого майстра добрим словом.

 А може в когось із нас виникне бажання відновити гончарство. Чому б і ні. Які таємничі глини ще нас оточують і на Берестянах, і в П’ятирічці, і за колишнім гаражем.

 

***

 Яких тільки машин тепер не зустрінеш! По нашій вулиці  -  траса. Гуркіт цілодобовий. В обидва протилежні напрямки. А ось такого міні-трактора не побачиш. Тракторист на ньому дуже серйозний. Маршрут чітко окреслений: поле – двір. Вантаж найрізноманітніший: і трава,  і сіно, і мішки з зерном. Треба подбати, щоб корму вистачило худобі своєї маленької тваринницької ферми. От і виручає власноруч зроблений міні-тракторець. Цікаво, якої марки  -  «Р-2»? Що значить Романюк другий. Першою була мама Тоня  -  наша трактористочка, послідовниця Паші  Ангеліної. Це робота більш важлива для сім’ї, ніж збирати парубоцькі мотоцикли моделей  типу «Харлей».  А ще був вітрячок  - домашня електростанція: дві лампочки горіли.  Нумо, хлопці-молодці, спробуйте ви щось зробити подібне.

Ось як багато цікавого в нашому селі. Як багато творчої роботи.

Н.Тригуб



Категория: Мои статьи | Добавил: osikovo (03.10.2008)
Просмотров: 1007 | Рейтинг: 5.0/1 |
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *:
Конструктор сайтов - uCozCopyright MyCorp © 2017